До Білої церкви. Зустріч з читачкою

Мої пригоди людини, яка рідко їздить кудись, продовжилися. 

Поки стояли на вокзалі, я встигла поговорити з батьками по відеозв'язку, бо між станціями дуже часто немає покриття. Це незручно, але змиритися можна, тим більше я взяла з собою декілька книжок. Не всі для читання, декілька примірників збираюся відправити замовникам з місцевої пошти. А ще є декілька інших книжок від українських авторів, які мені надали для оглядів, пора б вже давно їх зробити. 

Втім я терміни не ставила: як прочитаю, так і зроблю. 

— Блін, телефон розрядився, — пробурчала собі під ніс, — А ви не знаєте, тут розетки в коридорі, чи треба проситися до провідниці? 

Коли ми їхали в евакуаціному потязі, то носили телефони на зарядку до провідниці. Не люблю когось про щось просити, особливо посадових осіб. Та заради того, щоб мати змогу написати рідним, що зі мною все ок, коли будемо прибувати на станції, готова потерпіти незручності. 

— Так, розетки є в коридорах, — моя невільна супутниця привітно всміхнулася, — І у нас тут є.

— Де? — здивувалася я, оглядаючись навкіл себе.

— Оночки, під лампою, — я глянула на те, що спочатку прийняла за вимикач, — Це захист, розетка прикрита. 

Мені знову стало соромно за свою необізнаність. Як мала безпорадна дитина, чесне слово. Хоча сучасні діти далеко не безпорадні: багато з того, що мене дивує та захоплює, для них нудно й буденно. Через це іноді ще й безнадійно старою почуваюся, хоча мені всього лиш тридцять п'ять років.

Вийняла з сумочки зарядне, поставила один телефон на підзарядку, подивилася на шкалу батареї на іншому: цей повинен протриматися до самого кінця. 

— Я просто рідко кудись їздю, — пояснила сусідці, — А в купе взагалі вперше, зазвичай віддаю перевагу плацкарту. Там зі зручностями не так продумано. 

Дівчина посміхнулася мені й продовжила щось дивитися у своєму телефоні. Я зітхнула, підперла обличчя рукою й стала дивитися у вікно. Поїзд, як і прийнято у всьому світі, рухався через промзону, тобто ту частину міста, де має мало шансів завадити гарному сну його мешканців. Через це пейзаж безрадісний: якісь склади, пустирі та величезні смітники, припорошені снігом. Не те, що хотілося б запам'ятати, коли їдеш з рідного міста. 

Так, а де моя книжка? Я обіцяла Ярославі прочитати її оповідання, зараз саме час. Ну а що? Потяг, робити нічого, ми ще навіть з Запоріжжя не виїхали, до Івано-Франківська пиляти і пиляти: чим ще зайнятися, як не читати? 

В рюкзак я точно не клала книг, там ноут та інше приладдя для блогерства. Книжки у валізі. Довелося піднімати сидіння, витягувати валізу з-під неї, трішки привідкривати замок, благо необхідне лежить зовсім скраю, і вийняти книгу. Ось вона, наша красуня. Мені капець як подобається обкладинка, хоча тепер накочують змішані відчуття, коли згадую, що художниця подруга укладачки. З останньою у нас, ем, різний погляд на взаємостосунки укладача й автора, так що я більше не в тусовці. Та й біс з ними, деякі осередки не сприяють розвитку, а змушують копирсатися в болоті пересудів всіх і вся. 

— Ой, у вас є ця книжка, — вигукнула сусідка по купе, — Де ви її придбали? Бо я шукала і не знайшла. 

— Ем, я авторка, — відповіла трішки розгублено, — Моє оповідання на сто першій сторінці. 

— Серйозно? Круто, — у дівчини очі загорілися, — Казали, що можна придбати в авторів. У вас є примірники на продаж?

Важко зітхнула: всі свої примірники я вже підписала й призначила у подарунок людям, завдяки яким маю змогу жити і писати. 

— У мене вільних немає, але можу дати наводку, — нехай і на укладачку, в якої у єдиної залишилися вільні книги з накладу, — Якщо є бажання. У мене ще є книги зараз, можу одну дати почитати, поки їдемо. 

— А можна? — у неї очі загорілися захватом. 

У мене, якщо чесно, теж. Я молода авторка, публікація у цій збірці для мене перша і поки що єдина, коли буде нова — невідомо. І раптом у поїзді зустрічаю дівчину, яка хоче придбати збірку.

— Можна, — полізла виймати ще одну книгу, — А ви заради конкретного автора хочете придбати книгу, чи взагалі?

— Взагалі. До речі, я Ліка, — сусідка по купе протягнула мені руку, — Дуже приємно познайомитися з однією з авторок такої класної збірки. Це так прикольно.

— Що саме?

— Ну що ось так, випадково, можна зустріти людину, чиє оповідання скоро прочитаєш.

Вагон хитнуло, але вийшло м'яко, ніби спрацювали ресори. Блін, це не дуже добре, бо мій вестибулярний апарат краще реагує на те, коли смикає й підкидує: в автобусах зі зручними сидіннями мене завжди дуже сильно прикачує. 

— У мене таке ж відчуття, — я посміхнулася Ліці, — Дуже круто зустріти напередодні Нового року у потязі людину, яка цікавиться збіркою самвидав від українських авторів. Це дає надію на те, що скоро це стане масовим: читання свого. 

— Так, схоже на новорічне диво, — ми перезирнулися і зрозуміли, що так і є, — Ну що ж, до десятої багато часу, встигну прочитати доволі багато. 

— Приємного читання.

Ми розкрили книжки й кожна занурилася у світ, створений з уяви авторів: я поринула у жахаючий рік, коли на села прийшов голод, а з ним і вічно голодний вендіґо...