Запорізький марш

Таксист підвіз аж до входу в будівлю вокзалу. Андрій одразу вийшов з машини й направився до багажника. При цьому весь його вигляд волав про те, що чоловіку не хочеться тут бути. Ну правильно, вдома ж чекає комп'ютер та нова гра, яку дивом завантажив між відключеннями світла. І от зараз світло вдома є, але час спливає: о шостій вечора вимкнуть аж до одинадцятої. 

Надворі пасмурно, сонце в Запоріжжі вже з місяць не виринало з-за щільної завіси осінніх хмар. Я б і не помітила, мама звернула мою увагу на це, бо їй відсутність сонця дуже псує нерви. 

На асфальті жодної сніжинки, лише похмуре небо відображається у калюжах. 

— Дякую за те, що підвезли, — сказав Андрій таксисту, той кивнув і пішов до водійських дверцят, а ми направилися до підземного переходу, щоб одразу піти до поїзда, — А де твій білет?

— В телефоні. 

— А. 

— Ти почекай тут, а я піду гляну на табло, на якій колії мій поїзд стоїть.

— Окей, якраз покурю. 

Я потягами їздила всього два рази за свідоме життя: подорож маленькою з мамою та братом у Полтаву не рахується, бо майже нічого не пам'ятаю. Тим паче організаційних питань по типу пошуку свого поїзда, вагона і місця. У спогадах залишилася іграшка у вигляді спіральки кольорів веселки, яка постійно закручувалася, ласощі, якими пригостили сусіди по вагону, і як столик з сидіннями перетворився на ліжко. Дорослою ж один раз до Києва їздила, ну і на еваукаційному до Львова. Ось знову їду, і радію, що цього разу не буде тисняви. 

Швидко зазирнула у залу очікувань, глянула на табло: третя колія. 

Біля переходу зупинили, бо Андрій йшов проводжати аж до вагону, тож поліція мусила перевірити його документи. Він спокійно їх надав, обмінявся побажаннями гарного настрою з офіцером, і ми пішли шукати вихід на потрібну платформу. 

— Цікаво, по дорозі назад будуть перевіряти? — ніби сама в себе запитала я.

— Не думаю, — відгукнувся Андрій, — Він же запам'ятав моє обличчя.

— Навряд чи. За день він стільки людей бачить, що замість облич має бути суцільна пляма. Ага, ось вихід на третю, пішли. 

Андрію довелося нести валізу, а не котити, бо у нас немає зручних пандусів для того, щоб можна було закотити. Про стрічку, яка рухається після натискання кнопки, як у Крайльсхаймі, мовчу. 

— У тебе який вагон? 

— П'ятий. А це який? — придивилася до номеру на вікні найближчого вагону.

— Дев'ятий. Так, туди, — Андрій кивнув за спину, — Десятий. А туди вже восьмий, значить нам вперед.

Поки чоловік уважно слідкував за номерами вагонів, я знайшла у телефоні електронний білет, збільшила так, щоб зручно було зчитувати QR-код. 

Низенька гарненька провідниця окинула нас з чоловіком цупким поглядом, просканувала код спеціальним пристроєм: 

— Так, Аріночко, твоє місце тридцять друге. Заходь, — вона кивнула всередину, — З наступаючим!

— Вас також, — я посміхнулася їй.

Андрій не зронив ні слова, наче німий.

До речі, я казала, що вперше їду купейним вагоном? Ну от кажу зараз. І мене вразило, як тут тісно, з рюкзаком на спині не повернутися. Вузенький тамбур, коридорчик. Сподіваюся, що в купе місця хоч трохи більше. 

— Це дитячий вагончик чи жіночий? — пробурчав Андрій.

Я озирнулася. З його широкими плечима, а він у мене рослий, взагалі довелося йти боком. М-так, непродумано якось. А якщо зайде жінка, чия пишна краса потребує більше простору, що робити? Я й сама не з худеньких, але можу йти нормально. 

— Сама в шоці. Так, ось моє купе, занось, — трішки відступила, запускаючи чоловіка всередину, — Клади валізу під нижнє сидіння. Вітаю, — кивнула дівчині, яка сиділа на нижній полиці ліворуч, — Вибачте за незручності.

— Нічого страшного, — вона легко всміхнулася, — Я зараз вийду, а ви влаштовуйтесь.

Валіза не влізла у ящик під сидінням, довелося покласти збоку. Озирнулася. Моя полиця верхня праворуч від входу.

— А як же тут залазити? — запитала розгублено.

— Ось драбинки, — Андрій незворушно зняв тримач і відкинув невеличку драбинку збоку біля дверей, — Навпроти є така ж. Для зручності обидві відкинь, на он ту впрешся, коли залізати будеш. 

— Окей.

Вкотре почуваюся ідіоткою, бо не знаю речі, які для інших елементарні. 

— Ну що, ходімо я покурю? — запропонував Андрій.

Я знизала плечима: до відправлення потягу ще десять хвилин, є час.

Поки стояли на пероні, вийшло сонечко: засліпило очі, визирнувши з-за вагону.

— О, а мама каже, що сонця немає вже місяць, всесвітню змову підозрює, — посміхнулася я.

Андрій докурив, чмокнув мене в губи й пішов до переходу, жодного разу не обернувшись. Ех, а хотілося б, як у романтичному кіно, щоб обернувся, посміхався, або й взагалі балагурив. Не того чоловіка я вибрала, в Андрія харизма відсутня. Навіть не пофліртуєш толком. 

З іншого боку він надійний, рівний. Міцно стоїть на ногах, піклуючись про матеріальний достаток, як вдається. 

Коли потяг рушив, на вокзалі увімкнули Запорізький марш. Душа миттєво відгукнулася на таку знайому, рідні будь-якому жителю нашого краю, мелодію. 

— Коли повертатимусь, посміхатимусь від вуха до вуха, коли потяг зустрінуть цим маршем.