Назустріч пригодам

Я не знаю, може десь і є жінки, які збираються в дорогу акуратно, але у мене раз за разом дивним чином хата опиняється перевернутою догори дриґом. Посеред кімнати лежить розкрита валіза, на неї скинутий цілий ворох одягу: ніби нічого не збиралася з собою брати, а вже нікуди не влазить. Але ж їду на пару тижнів, з досвіду знаю, що все одно буде мало ганчірок, скільки б зараз не завштовхала їх. Та й ноут треба взяти, як же без нього? Я блогерка, письменниця: це мій робочий інструмент. Два тижні творчої відпустки без ноута для мене те ж саме, що медовий місяць без нареченого. 

— Я не зрозумів, ти на два тижні збираєшся, чи на два місяці? — чоловік скептично оглянув вміст валізи, подивився на мене, — Щось приховуєш?

— Ага, щойно вийду за ворота, ще коханця туди запхаю, — кинула злегка роздратовано. 

Ну якої мами лізти, коли жінка така знервована? Ясно ж попередила, що трішки на мітлі, можу й визвіритися.

— Нащо тобі такий худий коханець? — реготнув чоловік, — Ще рік відгодовувати доведеться перед тест-драйвом. 

— Та ну тебе. 

Андрій сів на ліжко, потягнувся до полиці за телефоном. 

— Так чесно, ти точно до жінки брата в гості? 

— Я колись тобі брехала? — як же мені набридли оці типу жартівливі підозри, — Можеш сам їй зателефонувати. Ліля поїде до брата, їй він чоловік, на свята, а я буду годувати там псів. Ну і парочку кішок. 

— Якось пізно для свят, — буркнув чоловік, — Новий рік вже сьогодні, Різдво пройшло.

Я схопила з полиці кейс-косметичку, вклала у валізу під речі. Блін, зайняв багато місця, та що робити? Завдяки цій штуці косметика в ладу: принаймні тіні та рум'яна не висипляться від випадкового падіння на підлогу. 

— Коли дали відпустку, тоді і свята, — завертілася навкруг своєї осі, видивляючись на полицях і на столі, чи не забула чогось важливого, — Тим паче з Різдвом можна посперечатися, їх у нашій країні два. Хтось у грудні святкує, хтось у січні, кому як на душу ляже.

— Ага, — Андрій вже втупився у телефон. 

Все ясно, абонент більше не абонент. 

Махнула на нього рукою і пішла в свою кімнату. Треба ще ж взяти книжки і нарешті відправити їх замовникам, адже у тому селі точно є Укрпошта. Питала у Лілі, знаю. Підійшла до книжної полички, взяла стопку однакових книг: чорна глянцева обкладинка зі стилізованою мотанкою. Нам її зробила художниця, класна і дуже талановата. Та на мій превеликий жаль навряд чи погодиться співпрацювати з моєю окремою збіркою. Ну й нехай, хіба у нас мало талановитих ілюстраторів? Когось та знайду. Але то я вже крокую далеко вперед, поки що все тільки на етапі задумки. 

Ага, треба взяти тільки ті книжки, які для Каті і для Маринки. Ті, які підписала для лікарів, залишу вдома. Роздам після того, як повернуся. 

— Арін, а у тебе плацкарт чи купе? 

— Купе, жіночий вагон. 

— Опа, — Андрій явно здивувався, — А чого так?

— Береженого Бог береже, тим більше у таку ніч. Сьогодні ж Новий рік, явно люди напідпитку будуть.

— Ти думаєш, що жінки не бувають буйними?

— Я думаю, що по статистиці жінки скоюють лише 11% злочинів зі ста. Так що є дуже великий шанс доїхати спокійно. 

— Угу, — Андрій знову втратив інтерес до того, чим я займаюся.

Частково й через це їду перед Новим роком з дому, хоча це типу як сімейне свято: як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Ні, я не планую розлучатися, але від інертності й байдужості Андрія стомилася. Він приходить з роботи й влягається на ліжко з телефоном: то в гру грає, то відосики дивиться, то в чаті невідомо з ким переписується. Можливо навіть зі сторонніми жінками. Перевірити не можу, бо ж запаролив телеграм на відбиток пальця. Досі не розберуся, чи обурена я, чи все одно. Дивно у нас якось: ні кохання, ні закоханості, а не розходимося. Може звичка? В принципі в нинішніх умовах краще так, ніж самій, бо вже почали лазити по будинкам особистості з дуже низькою соціальною відповідальністю. Прямо як у моєму дитинстві, яке прийшлося на бурхливі дев'яності. 

Коротше, хочеться трішки відпочити від наших дивних стосунків, побути самій. А він нехай спробує впоратися з домашнім господарством, а то вже набрид звинуваченнями, що я нічого не роблю, тільки в ноуті сиджу. 

І не поговорити з Андрієм толком, бо йому нецікаво. Киває головою, угукає, а на повірку виходить, що не чув ні слова. Не раз перевірено. 

А я ж письменниця, мені потрібні пригоди, нові враження, так що за ними і їду. Якраз прийшов час вдягатися, потяг через дві з половиною години. 

— Ти викличеш мені таксі? — запитала у Андрія.

— Угу.

— Що угу? Викличеш чи ні?

— Кого викликати? Не зрозумів, — про що я й казала.

— Таксі.

— Так ще рано.

— Я знаю. Але краще заздалегідь, бо треба ще в крамницю зайти, купити воду та снеки в дорогу: двадцять дві години в потягу не жарти. 

— Окей.

Я посміхнулася. Вперше за останні дні з'явилося відчуття поїздки, уявне шампанське залоскотало нерви. Хоча шампанське я якраз і не п'ю, голова потім болить.