Частина І

Розділ перший,

у якому студент Остап Гречка виявляється людиною вкрай незібраною,

а бібліотека – місцем, звідки завжди виходять невчасно

Не можу не сказати вам, любі читачі, що Остап Гречка, студент філфака Київського лінгвістичного університету, був людиною надзвичайно здібною до всього, крім одного, – а саме приходити куди-небудь вчасно. Він спізнювався на лекції, спізнювався на обід, спізнювався навіть на власне народження, вийшовши на світ Божий двома тижнями пізніше від призначеного строку, чим завдав матері своїй стільки клопоту, що вона й досі поминала цей факт щонеділі.

Іспит із давньоукраїнської літератури призначено було на восьму ранку. Годину цю обрав, певно, сам диявол – спеціально для того, щоб студенти гинули морально ще на підході до аудиторії. Остап же з чистою совістю людини, котра зробила все можливе, просидів у бібліотеці до самого закриття: гортав «Слово о полку Ігоревім», нічого в ньому не розуміючи, але дивлячись на сторінки з таким виразом, ніби от-от збагне щось остаточне.

О шостій вечора бібліотека зачинилася. Остап вийшов на вулицю, вдихнув осіннього повітря і відчув, що голодний, як козак перед облогою. Саме тоді зателефонував Денис.

– Остапе, ми тут на Хрещатику, – сказав Ден голосом людини, яка вже третю годину «тут на Хрещатику. – Підходь. Хільнемо по пиву.

Все завжди починається з «хільнемо  по пиву». А потім чомусь це вже два пива, а потім «ну залишайся, куди поспішати, та здаси ти свій екзамен».

Остап поспішав, і добре це усвідомлював. Але ноги, не питаючи голови, вже несли його в бік компанії – до одногрупника Дениса, до Марічки з другого курсу, до Сашка, який вчився вже третій рік на четвертому і почувався від цього чомусь не гірше, а краще. Пили пиво на лавці у сквері, курили, говорили про все одразу, і Остап поглядав на телефон щоразу рідше, а потім – зовсім перестав.

О пів на першу він підняв очі й побачив, що небо Хрещатиком уже зовсім темне, друзі розійшлися по гуртожитках, і непомітно для нього самого Остап опинився сам на сам із порожньою пляшкою і конспектами під пахвою.

Метро закривалося о першій. Тоді метро ще закривалося – це було до того, як усе змінилося, до того, як підземелля стали потрібні зовсім для інших речей і двері їх перестали замикати назавжди. Але тієї ночі – закривалося. І Остап хотів встигнути на останній потяг.

                          Розділ другий,

у якому з'являються тітоньки – окрема й незбагненна каста

Станція «Хрещатик» зустріла його за чотири хвилини до закриття. І тут Остап побачив її.

Тітонька з метро.

Вона стояла біля турнікетів із таким виглядом, ніби стояла там завжди – і до станції метро, і до вулиці Хрещатик, і, можливо, до заснування самого міста. Форменна жилетка, жорстка зачіска, складені на животі руки. Обличчя – непроникне, як касові апарати старого зразка. Вона дивилася на Остапа так, як дивляться люди, котрі бачили все й нічому вже не дивуються, але все одно фіксують.

– Закриваємось, – сказала вона, навіть не глянувши на годинник. Вона знала.

– Я встиг! – Остап показав телефон. – Дивіться, ще дві хвилини!

– Проходьте, – сказала вона. – Але назад потяга не буде.

– Я знаю, мені тільки до «Нивок», – відповів Остап, навіть не встигнувши здивуватися, чому це вона розповідає про шлях назад. 

Тітонька подивилася на нього якось дивно – не вороже, не привітно, а так, ніби знала щось таке, чого він іще не знав, і вирішила поки що промовчати. Остап приклав картку і побіг до ескалатора.

Він не бачив, як тітонька повернулася до свого місця і тихо сказала щось у порожнечу – не в рацію, не в телефон, просто так, у повітря. І як повітря, здається, відповіло.

Розділ третій,

у якому Остап виявляє, що платформа – це ще не все, що є під землею

Перше, що він відчув, – запах.

Метро пахне метро: залізом, людьми, чимось схожим на забутий час. Але тепер звідкись тягло димом і кропом, і чимось солодким та тривожним, як у баби в хаті, коли вона думає, що ви спите, а сама шепоче щось до куточку.

Остап вийшов на платформу і зупинився.

Платформи не було.

Тобто вона була – але зовсім інша. Замість мармурових колон стояли хати – справжнісінькі білі хати з солом'яними стріхами, і крізь їхні вікна світилися вогні. Десь грав цимбаліст щось таке сумне й танкувальне водночас, що ноги самі починали ворушитися. Замість рейок лежала суха земля, утоптана тисячами ніг. Замість електричних ламп горіли смолоскипи на жердинах, і тіні від них ходили по стінах тунелю, як живі.

На лавках – там, де вранці сиділи люди в навушниках, – сиділи старі бабці. Їх було сім. Кожна – у білій сорочці, у намисті, у хустці, Перед кожною стояв глиняний горщик, від якого йшла пара.

– Вареники! З вишнею, з лівером, з сиром, з картоплею, з капустою! – прокричала одна з них і подивилася на Остапа.

Він ковтнув слину. З обіду нічого не їв.

– Скільки коштує? – запитав він.

Бабця посміхнулась. Звичайне бабусине обличчя – зморшкувате й добре, – але Остапу раптом здалося, що це обличчя надето, як маска. Він примружив очі.