Ніч у домі відьми

Лут почав говорити про жінок після третього кухля. До цього він скаржився на дороги, на погане сіно й на господаря таверни, який подавав пиво в посуді з надто товстим дном. Брам слухав його, обгризаючи бараняче реберце, а я намагався розгледіти крізь запітніле вікно стайню. Там стояла моя кобила, прив’язана до стовпа біля стайні. Я двічі збирався вийти й перевірити, проте в таверні було тепло, а надворі вже сипав мокрий сніг.

– У жінки завжди є інший чоловік, – оголосив Лут. – Можеш бути її чоловіком, коханцем, ким завгодно. Все одно є хтось, кому вона дозволяє більше.

Брам поклав кістку на тарілку й витер пальці хлібом. За двадцять років шлюбу він навчився слухати такі розмови з виразом людини, яка чекає, коли співрозмовник нарешті дістанеться до цікавої частини. Луту було двадцять дев’ять років. Він грав на лютні й закохувався приблизно з тією ж швидкістю, з якою Брам підковував коней.

– У моєї є, – погодився коваль. – Мірошник. Він дозволяє брати борошно до кінця місяця. Спробуй змагатися.

Лут відмахнувся. Його остання кохана виявилася донькою збирача податків, і тепер він хотів переконати нас, що вона віддала перевагу заможному торговцеві. Брам знав її батька й стверджував, що причиною розриву були три несплачені рахунки та звичка спати до полудня. Я слухав їх, тримаючи кухоль обома руками.

До таверни ввійшла жінка в темно-зеленому плащі. Я відразу повернув голову, сподіваючись побачити Мірену. Жінка відкинула каптур, і я зрозумів, що помилився. Вона підійшла до господаря, забрала пакунок із випічкою й вийшла. Брам помітив, як я проводжав її поглядом.

– Ти когось чекаєш, Торене?

– Можливо.

– Он воно що, – Лут відсунув кухоль. – А сидить, наче йому нічого розповісти. Хто вона?

Я провів великим пальцем по подряпині на столі. У шибку стукнув сніг із даху, і всі троє мимоволі озирнулися. Потім Брам узяв із тарілки ще одне реберце, а Лут посунувся ближче до мене. Його цікавість я знав давно: він однаково уважно слухав історії про битви й про чужі ліжка, а згодом обидва різновиди опинялися в піснях.

– Відьма, – сказав я.

Брам перестав жувати. Лут спочатку всміхнувся, потім глянув на нього й прибрав усмішку. У цих краях відьом бачили рідко. Найчастіше про них згадували, коли кисло молоко або чоловік витрачав на ярмарку більше, ніж обіцяв дружині.

– І де ж ти її знайшов?

– У старому ельфійському лісі. Спочатку я побачив квітку.

– Зараз ти розкажеш, що понюхав її й утратив розум, – сказав Лут.

– Я встиг втратити розум ще до цього. Інакше пішов би великою дорогою.

Брам покликав господаря й замовив ще один глечик. Я вирішив, що про деякі речі вони все-таки дізнаються сьогодні. Решта залишалася між мною та жінкою, яка звеліла чекати її в місті й чомусь досі не приходила.

Три тижні тому я повертався з південного кордону. У сумці лежали чотири листи, які треба було віддати родинам загиблих, а в кишені лишилося стільки грошей, щоб оплатити переправу й поїсти двічі. На розпутті старий торговець запропонував мені коротший шлях. Через ельфійський ліс можна було вийти до міста за день. Велика дорога займала три.

Торговець попередив, що до заходу сонця треба залишити дерева позаду. Я подивився на небо, підрахував години й вирішив, що встигну. Мені було тридцять чотири роки, половину життя я заробляв мечем, а після війни чомусь повірив, що вмію правильно оцінювати будь-яку небезпеку. Помилку довелося визнати ще до сутінків.

Спочатку між деревами йшла широка стежка. На старих каменях збереглися ельфійські літери, а вздовж дороги тяглися рівні канави, давно зарослі папоротею. Я бачив білих оленів, місток, сплетений із живого коріння, і порожню вежу в стовбурі такого великого дуба, що моя кобила могла б розвернутися всередині нього. Ельфи залишили цей край багато років тому. Люди навколишніх сіл забрали з їхніх будинків двері й металеві завіси, проте камінь чіпати боялися.

Ближче до вечора стежка почала звужуватися. Я зупинився біля струмка, щоб напоїти кобилу, й побачив троянду. Вона росла серед темного листя, велика, блідо-рожева, вся в краплях. Після сірих окопів і випалених полів я давно не бачив такої гарної квітки. Нахилився до неї, думаючи зрізати й віддати господині першої корчми за миску гарячої їжі.

Троянда кліпнула. У серцевині розійшлися тонкі пелюстки, і на мене подивилося зелене людське око. Я завмер із простягнутою рукою. Око опустило погляд на мої пальці, потім підняло до обличчя. Уздовж нижньої пелюстки потекла крапля.

Я відступив. Кобила сіпнула головою й потягнула повід за собою. Тоді за плечем зашелестіло листя, і я побачив другу троянду, нижче, біля води. У ній теж розплющувалося око. Ще одна квітка дивилася з папороті біля чобота. Я повертався, притискаючи руку до меча, поки серед кущів відкривалися все нові погляди.

– У кожній було по оку? – перепитав Брам.

– У кожній, яка розквітла. Бутони стояли закриті.

Лут притулив кухоль до грудей. Я вже бачив, як він приміряє почуте до майбутньої пісні і пожалкував, що розповів про квіти. Потім згадав, як моя кобила того вечора стала дибки. Вона рвонула саме тоді, коли на другому березі струмка щось піднялося з землі. Спочатку я прийняв це за падаюче дерево. Потім побачив, що стовбур має плечі, довгі руки й голову, нахилену набік. Між його ребрами лежало мокре листя. Обличчя нагадувало кору після пожежі, розколоту довгою темною щілиною.

Воно покликало мене на ім’я. Голос належав Мареку, який помер у мене на руках під Південною вежею. Один із листів у моїй сумці був для його сестри. Я чув, як він просив допомогти підвестися, й дивився на істоту, що переступала струмок.

Повід обпік пальці. Кобила вирвалася й побігла вздовж води; я кинувся за нею, але на тому місці, де ще недавно проходила стежка, уже стояли ліщини. Я продирався між гілками, чуючи позаду голос Мареку. Він сердився, казав, що я знову залишаю його, а потім із його рота заговорила моя мама. Вона просила повернутися додому.