Ніч у Домі Відьми (оповідання)

Колись я дуже любив рибалити. Особливо мене вабили тихі затишні місця, де дуже рідко можна було зустріти якогось рибалку - "конкурента". Наприклад, дядю Васю у треніках і старезній майці-алкоголічці з незмінною папіроскою в зубах, який розповідав, яка в його часи ловилася величезна риба просто майкою, і з гордістю показував ті самі плями на своїй майці. Чи дядю Вову, який безкінечно розповідав похабні анекдоти і демонстрував десантні наколки. Особливо дратувало, що кожну розповідь він закінчував однією фразою: "Ось ти, салага, пороху не нюхав, у десантурі не служив і взагалі не знаєш, що таке справжнє чоловіче життя". Я намагався уникати цих набридливих типів і шукав безлюдні місця для риболовлі. Якось я розговорився з бувалим рибалкою. Він розповів мені про одне заповідне місце, куди він часто їздив рибалити й де риби водилося стільки, що її можна ловити ледь не руками. Я загорівся його розповіддю й вирішив наодинці відвідати це таємниче місце -  біля покинутої військової частини на березі притоки Десни.
 Був у мене приятель на прізвисько Юрко Моторний. Прізвисько своє він виправдовував на всі двісті відсотків, бо жодної хвилини не міг всидіти на місці. Повсякчас його охоплювали нові задуми й ідеї, якими він швидко загорався. Хто саме наштовхнув його на думку, що рибалити - це дуже приємно й корисно, я не знав, але міг здогадуватися. Це була така вишукана помста мені особисто з боку одного давнього приятеля. Проте мені було трохи моторошно їхати одному в незнайоме місце, тож я був радий будь-якій компанії. Юрко, простий та балакучий хлопець, був далеко не гіршим варіантом.
Отже, ми домовилися поїхати з ним на вихідних. Попереду на нас чекала дуже важка сесія, і мені хотілося трохи розвіятись. За прогнозом мала бути ясна погода, і лише ввечері можливі короткочасні дощі. Я позичив у дядька його добряче побиту життям машину, яку він жартома називав “мій старенький броньовик”. Ми звернули з траси на ґрунтову дорогу, яка петляла між полями та невеличкими гаями. Трохи проїхавши до  перехрестя, ми зупинилися, щоб запитати дорогу у старезного, але ще бадьорого діда. Дідусь, почувши назву селища, якось дивно подивився на нас з-під своїх густих брів, та похитав сивою головою у солом’яному капелюсі.
-        Нема вже такого селища, хлопці. Років двадцять нема. Що ви там забули?
-        Рибу хочемо половити. Кажуть, місця там гарні, - відповів я.
По загорілому зморшкуватому обличчю діда ніби пробігли хмари.
-        Може, й гарна там рибка, - насупився дідок, - але ціна може бути зависока! Може, не варто?
-        Що це ти таке верзеш, старий пеньок? - не витримав Юрко. - Там приватні володіння з охороною, чи піраньї завелися? 
-        Все одно не повірите, - зітхнув дід. - Що же тоді вам казати? Тоді гарної вам дороги, малята, і гарної рибки. Але не затримуйтеся там до сутінків.
Він якось незграбно підняв свого капелюха й зробив жартівливий уклін головою.
-        І ви бувайте здорові, не хворійте, - відповів я.
Я був злий на нього через якісь незрозумілі натяки. Мій гарний настрій було зіпсовано. Веселі попсові пісні, які звучали по радіо, почали мене бісити, і я перемкнув канал на Радіо Рокс. Крутили Металліку - “Річ, якої не має бути”. Попередження діда та зловісні слова пісні поєдналися в якусь пекельну суміш і ніби закарбувалися в мене в голові. Я примудрився проїхати два повороти. Юрко спочатку смикав мене за плече, показуючи на мапу, проте я не одразу зрозумів, чого він хотів.
-        Ми вже два повороти проїхали, ти що, з глузду з’їхав?
-        Вибач, той дід мене вибісив, - відповів я.
-        Та забий на нього! - заспокоїв мене Юрко. -  Старий уже не тямить, що каже.
Я не став сперечатися. Довелося знову вивчати мапу та повернути назад. Юрко нервував, смикав планшет, кілька разів діставав з кишені мобільний телефон, дивився на екран та лаявся, що нема зв'язку.
-        Чого ти так знервував? Нема тут зв'язку - теж мені, дивина! Тут місця глухі, малонаселені, дротовий телефон є лише в домі лісника.
-        Я дівчині забув зателефонувати, - відповів Юрко.
-        А ти хіба не сказав їй, куди їдеш?
-        Та сказав. Все одно вона хвилюватися буде та дзвонити щопівгодини. Вона така. Ревнива дуже. Може собі подумати казна що! Але на брак піклування поскаржитися не можу!
-        А я свій мобільник дома залишив! Та не дуже через це переймаюся. 
-        Як же можна кудись їхати без телефону? - здивувався Юрко. – А раптом щось трапитися.?
-        В мене й трапилося минулого року. Мій Моторола впав у озеро. Разом з сумкою. Тому більше телефон з собою у подорож не беру. Та й не люблю, якщо мені докучатимуть на відпочинку…
Коли ми нарешті приїхали на берег річки, у ті самі затишні заводі, де колись розводили рибу для військової верхівки, був уже полудень.
-        Чортівня якась, - я не приховував свій розпач. - Риба зараз погано ловиться, доведеться чекати вечора.
Юрко лише знизав плечима. Ми розклали вудки, сподіваючись на диво. За кілька годин ми змогли спіймати аж три рибини. Цього вистачило лише на юшку, щоб трохи підкріпитися. Юрко почав скиглити, що не треба було пертися в таку далечінь заради такого малого улову. Це розлютило мене настільки, що я упівсили вдарив його по обличчю. Бив, щоб він відчув моє роздратування. Юрко одразу завівся, і в нас зав’язалася нетривала бійка. Берег був дуже крутий і слизький, і ми обидва опинились у воді. Коли вийшли й обтрусилися, Юрко сказав, виплюнувши кров із рота:
-        Вода тхне мертвечиною, неначе тут труп плаває.
-        Ну і що з того, щось у лісі здохло, - відповів я, усміхаючись.
Виявилося, що у бійці я розбив йому губу, й довелося діставати з машини аптечку, щоб обробити рану. Заспокоївшись та вирішивши наші суперечки у більш мирному руслі, ми вирішили почекати до вечора, щоб спробувати ще щось впіймати. Навколо був спокій і тиша, ледь помітний вітерець лагідно куйовдив волосся. Ми самі не помітили, як заснули. Мені снилося, що замість риби я упіймав то рваний черевик, то череп, то розбитий глечик. Прокинулися ми вже в сутінках. Небо було затягнуто важкими темними хмарами. Холодний вітер, здавалося, пробирав до кісток. Він був такий сильний, що зніс наші вудки з рогаток за течією.
-        Давай-но швидше збиратися додому! Ну її до біса цю риболовлю, рибу й вудки! - сказав Юрко.
Опинитися зненацька під час грози на покинутій дорозі серед темного лісу не надто приємно. Я увімкнув фари, і ми поїхали звідти. Їхали на дуже низькій швидкості, бо на дорозі траплялися каменюки, гілки та всяке сміття. Раптом Юрко торкнувся мого плеча:
-        Здається, ми не туди повернули. Дивися там попереду. Ти бачив раніше цю халупу?
Я подивився у дзеркало й помітив якийсь обшарпаний напівзруйнований будинок. У всьому його вигляді було щось зловісне й лякаюче. Я відкрив бардачок, щоб дістати планшет та подивитися на мапу, але з жахом побачив, що він розрядився. А зарядку від нього я забув взяти. Юрко водив пальцем по паперовій мапі та щось бурмотів. Нарешті, він видав:
-        Друже, я не маю уяви, де ми зараз! Ця розвилка на мапі не вказана! Цієї дороги взагалі немає!
-        Можливо, вона покинута так давно, що офіційно не існує. Не забувай, що військове містечко пустує вже років як двадцять...
-        Як це не існує, коли ось вона, ми ж її бачимо! Я ж не з’їхав з глузду?
-        Двоє божевільних одночасно не можуть бачити одне те й саме, - заспокоїв я Юрка. - Психіатрія такого не знає. Отже, ти не мариш. Дорога – реальна!
Тим часом почав накрапати дощ, так що я міг бачити лише на кілька метрів перед собою. Раптом попереду з’явився людський силует. Це була старезна бабця, зігнута та згорблена, з великою палицею, на яку вона спиралася. Я вже збирався зупинитися і спитати в неї дорогу. Відкрив вікно і розглядів її обличчя: все у зморшках і бородавках, наче кора старого дерева. Але найбільше налякали мене її очі: вони світилися в темряві, як у хижого звіра. Я відчув, як по моїй спині поповзли мурашки, а волосся стало дибки. Я закричав й щосили натиснув на педаль газу. Бічним зором помітив, як бабця якось дивно склала пальці та щось зашепотіла.
-       Юрко, ти бачив ту бабцю? - спитав я приятеля. Мій голос тремтів.
-       Яку ще бабцю? Де? – здивовано спитав Юрко, та озирнувся.
-       Та ось же, ми тільки що повз неї проїхали!
Юрко похитав головою та подивився на мене, як на божевільного:
-        Ти впевнений, що нічого не пив? У мене зір нормальний - не було там нікого!
Раптом машина на щось наскочила, почувся стукіт. Я вийшов подивитися, що сталося: ми наїхали на старе дерево, що впало на дорогу. Вісь була зламана вщент.
-        Трясця твоїй матері! - вилаявся Юрко. - Ти на дорогу дивився би, а на не примарних бабусь!
-        Здається, ми вже приїхали! Вісь зламалася!
Почувши це, Юрко почав лаятися ще голосніше.
Я придивився уважніше: за всіма ознаками, дерево пролежало тут вже не один рік - стовбур вже наполовину занесло землею. Отже, ми остаточно збилися з дороги. Зовсім близько від нас у дерево вдарила блискавка.
-        Сподіваюся, Перун уб’є всю нечисть у цьому лісі, - посміхнувся Юрко.
-        Або ж нас, - відповів я.
-        Це всього-на-всього блискавка. Вона вдарила поряд, значить, наступного разу вдарить десь далеко. Я десь таке читав…
Він не встиг договорити, як блискавка вдарила ще ближче до нас. Я з жахом побачив, як на антені нашої машини сяють вогники.
-        Ти би прибрав цю антену, - сказав Юрко тремтячим голосом. - Навіщо чіпляти на капот громовідвід?
-        Та не знаю, це в мого дядьки питати треба! Але, як бачиш,  ховатися від грози в машині  - це не варіант. І що нам робити?
-        Гадаю, треба пошукати якесь укриття. Ми ж бачили якусь хатину, коли їхали від озера.
Я погодився. Виходу не було: ми обидва вимокли як хлющі, а холодний вітер пронизував до кісток. Принаймні, в домі можна запалити піч та якось зігрітися. Ми брели в суцільних сутінках, спотикаючись через гілки й здригаючись від гуркоту грому. Нарешті ми побачили той будинок. Перше враження виявилося вірним: це була дуже стара хата, давно покинута на вигляд. Стіни перекосились, деінде глина випала, і крізь діри стирчали дерев'яні балки. Шифер на даху почорнів від часу і в деяких місцях обламався по краях.
-        Щось мені не подобається ця хатинка, - сказав Юрко. - Це наче не дім, а якась домовина.
-        А хіба в нас є вибір? - злісно відповів я й відчув, як стукають від холоду мої зуби. - Та й батарейки у ліхтарі скоро сядуть, і ми будемо блукати в темряві.
Юрко сплюнув через ліве плече й рішуче підійшов до дверей. Вони теж були перекошені й відкрилися з величезним зусиллям. Тут все було таке, як у звичайній сільській хаті: величезна піч, над нею висять пучки трав та гілок, біля вікна величезний обідній стіл. Я відчув запах м'яти та бузини. Біля печі ми побачили в'язанки хмизу та кілька полін. Я повісив ліхтар на цвях і увімкнув на повну потужність, щоб роздивитися хату. Юрко здивувався:
-        Ти диви, наче обжита хата, але жодних слідів електрики, ані розетки, ані жодної лампи. Навіть керосинової лампи не видно. Цікаво, хто тут живе?
-        Мабуть, якісь бомжі. Тут повно старого ганчір'я, і все воно жахливо смердить!
-        Тоді почекаємо, поки з'явиться господар, і принесемо йому свої вибачення!
Юрко пошарудів на пічці і з радістю показав мені коробку з сірниками. Я помітив на ній малюнок з Котигорошком та дату - "1961". Мабуть, сірники збереглися ще з часів,  коли господар чи господарка були ще в піонерах.
Юрко, не кваплячись, розвів вогонь у печі.
-        Вогонь, це, звісно добре, - сказав Юрко, й з насолодою простягнув руки, щоб погріти. -  Бо це - тепло та світло. Але я не проти чогось поїсти…
-        Черевики свої їж - огризнувся я. – Як робили наші славні пращури, коли їм не було чого їсти. Або приготуй кашу з сокири. Ой, вибачаюся. це ж солдати таке вміли. А ти ж у армії не служив, пороху не нюхав...
-        Та годі вже глузувати з мене! - не витерпів Юрко. - Тут усе їстівне висить над головою! Тобто над пічкою! Гриби розвішані, може, ще ягоди у мішечках, сухофрукти, може й зелені трохи залишилося, ось цибуля та часник! Усе висохло, але у суп та узвар все згодиться!
-        Це все добре, - погодився я, - А де же ми воду візьмемо? Я тут криниці ніде не бачив.
-        Бери кастрюляки! - роздратовано відповів Юрко. -  Підставляй під дощ й набирай - води зараз там назовні  ллється досхочу!
На тому й зійшлися. Юрко взявся куховарити та видобувати інгредієнти з хазяйських запасів, а я набирав воду під рясним дощем, якому не видно було кінця. Юрко спромігся знайти іржавий  й сильно сточений ніж та пару дерев'яних ложок з дивними візерунками, три простих керамічних глечика та дві глиняні миски. Від аромату грибів та узвару в мене почав вередувати шлунок, бо півтори рибини на обід з черствим хлібом йому було замало.
Ми добре поїли, трохи ще побалакали та вирішили лягти спати. Але з цим виникла проблема: крім стола, з усіх меблів в хаті була лише стара лавка біля входу та стара кушетка, мабуть, списана з медпункту. Лягати на холодну земляну підлогу нікому не хотілося. Ми погидували брати за постіль те ганчір'я, що лежало в хаті, бо воно смерділо пацюками. Юрко розвалився на кушетці й одразу заснув, а я не міг заснути, бо мене почала мучити нудота, мабуть, від рибного супу. А раптом якісь гриби були отруйні? Запалив свічку на столі, а ліхтар вимкнув, щоб не розрядився. Врешті-решт я вирішив спробувати заснути на лаві, рахуючи слоненят, аж раптом почув якийсь шурхіт. "Краще б я пацюків рахував", подумав я про себе. І пацюки з'явилися. Спочатку два, потім ще три. Спочатку вони боязко озиралися та принюхувалися, відчувши людський запах. Побачивши, що ми лежимо й не ворушимося, вони почали бігати та шукати їжу. Мій терпець урвався, я знайшов стару швабру і почав нею махати. Спочатку пацюки почали кидатися на мене, але я розлютився вдарив одного з них шваброю, і їм довелося сховатися. Ця сутичка відняла в мене останні сили, я завалися на лавку та провалився у важкий сон.
Прокинувся я серед ночі. Свічка давно згасла. У домі було тихо - дощ закінчився. Тьмяне світло місяця ледь проникало через брудні вікна. Я поворухнувся й відчув, що щось сидить у мене на грудях. Очі поступово звикли до темряви, і я побачив силует пацюка. Він з цікавістю витріщався на мене, навіть не намагався втекти. Я хотів його прогнати й обімлів: морда пацюка була, як людське обличчя: вся у зморшках, без шерсті.
-        Вона йде… - раптом почув я тихий голос. - Вона прийде до тебе… Не втікай. Вона дасть тобі силу, - ці слова доносилися з рота людини-пацюка. 
На мене хвилею накотив страх, якого я ще не відчував ніколи в житті. Жах паралізував моє тіло, у грудях закололо. Пацюк зістрибнув з моїх грудей і пропав десь у темряві. Я заворушився, намагаючись підвестися... і прокинувся. Відкривши очі, я побачив пацюка на грудях. Від переляку я закричав так, що задрижали стіни. Пацюк, так само, як і попередній, зістрибнув і зник у темряві. Я підвівся. То був лише сон. А зараз? Я ущипнув себе кілька разів і переконався, що вже не сплю.
Я встав, щоб знову запалити свічку, але краєм ока помітив, що купа ганчір'я в кутку заворушилася. Знову пацюки? Але купа продовжувала підніматися. Вона поступово стала нагадувати людську фігуру, і в ній було щось знайоме. 
Я намагався згадати, де це міг її бачити. Фігура повільно йшла до мене, хитаючись, наче від вітру. У ніс вдарив жахливий сморід, мене занудило. Серце мов скажене колотилось у грудях, я відчував запаморочення та задуху. У фігурі вгадувалися риси тієї самої бабусі, яку я бачив на дорозі. Бабця підняла свої руки та простягла їх до мене. Покручені пальці, схожі на сухі гілки, ворушилися, як змії. 
Я почув голос у голові: "Дай мені руку… Дивись мені в очі…" Я слухняно подивився бабці в обличчя й зустрівся з нею поглядом. Те, що я побачив, змусило мене верещати від жаху. На мене дивилися жовті очі хижого звіра. Погляд, сповнений болю та ненависті, обпікав шкіру, наче вогнем. Мене охопив такий жах, що заціпеніння одразу пропало. Ноги самі понесли мене до дверей. З переляку я не міг второпати, як вони відкриваються, і просто налетів на них всім тілом. Старі дошки затріщали й розлетілися, наче від удару тараном. Далі ноги понесли мене незнамо куди – аби подалі від цього клятого дому. Зупинився лише тоді, коли вже несила було бігти. Я впав у якусь яму і заснув. Сон був довгий та важкий. Мені снилося, що я все ще в тому домі, охоплений жахом, а бабця відгризала від мене шматки м'яса та з насолодою жерла. Я дивився, як кров стікає по її обличчю, і не міг поворухнутися...
Коли прокинувся, сонце було вже високо в небі. Я лежав під коренями величезної сосни, яку повалило буревієм. Усе тіло боліло, наче мене били, скрізь були синці та подряпини. Я довго не міг зрозуміти, де знаходжуся та як сюди потрапив. Аж раптом побачив над собою сухе коріння, схоже на скрючені пальці, й одразу все згадав. Я згадав про приятеля, якого кинув напризволяще у тому домі. Врешті-решт я підвівся і вирішив бігти рятувати його. Я довго не міг второпати, в якому напрямку йти, тому пішов просто навмання, гадаючи, що ноги самі приведуть до будинку. Незважаючи на повалені дерева, які довелося обходити, десь за годину я вийшов до розваленої хати. Першим, що я побачив, була діра замість дверей. Половина даху обвалилася. "Невже від мого крику?" подумав я. Мені було страшно та соромно. Пересиливши себе, я зайшов та озирнувся. У хаті був страшенний безлад. Стіл перевернутий, на підлозі лежали каструлі, інший посуд, гриби, ягоди та трави.
Я побачив Юрка. Він лежав на кушетці, запрокинувши голову. Очі широко відкриті, і в них застиг переляк. Рот теж відкритий – він помер миттєво, під час крику. Обличчя перекошене, на ньому закарбувалася гримаса жаху. Я помацав його тіло: воно вже встигло охолонути. Біля кушетки лежала та сама купа ганчір'я. На мене одразу нахлинула лють, і я щосили пнув її. Нога вдарилася об щось тверде. Ганчірки розсипалися, і я побачив скелет, ледь вкритий висохлою шкірою. Череп ніби зловісно посміхався мені, щирячи зуби. Від смороду  запаморочилося голова і ледь не знудило. Жахіття минулої ночі здавалося просто страшним сном, я вже сам почав сумніватися, а чи не було це викликано отруйними грибами. Але як ми не помітили цей скелет? І купа ганчірок тоді точно лежала біля стіни…
Я відчував повну спустошеність і байдужість. Пішов до покинутого авто. Авто знайшлося швидко, але побачене примусило мене закричати від розпачу: величезне дерево впало на дах і розчавило його. Вибивши вітрове скло, я все-таки зміг забрати з бардачка гаманці,, мапу, телефон Юрка і планшет. Пів години я просто сидів на місці, намагаючись заспокоїтись, а потім підвівся та пішов до перехрестя. Там уже за вказівником можна було знайти дорогу до найближчого села…
 Погода була хороша, йти було легко, незважаючи на мокру дорогу. Десь за чотири години я нарешті вийшов до села. Той самий дід у солом'яному капелюсі сидів на тому місці, де ми його зустріли минулого разу. Він привітався зі мною, назвавшись дідом Остапом. Я розказав йому про все, що з нами сталося. Дід терпляче вислухав мою розповідь. Хвилину він мовчав, хитаючи головою, і нарешті сказав:
-        Тобі дуже пощастило, юначе… Бо ти, якщо не збрехав, був у домі відьми. Її звали Горпина. Вона була знахаркою, і ніхто не пам'ятав її віку. У тому будинку вона лише чаклувала, готувала зілля та приймала людей. А жила на околиці села. Коли закрили військову частину, усі люди покинули село. А вона одна відмовилася звідти виїжджати. І більше про неї нічого не чули. Знаєш, є таке повір'я: відьма не може померти, доки не передасть комусь свою силу.
-        А як вона могла передати свою силу? - спитав я.
-        Взяти за руку та подивитись у вічі. А не було кому передати. От вона й мучилася.
-        Як же так? Я бачив кістки!
-        Оце так, вона стала невмирущою, - відповів дід. - Але вже відмучилась. А друга твого шкода: отримав відьомську силу та помер з переляку...