Розділ 37

– На мою думку, безглуздо проводити бал, коли у нас війна, безліч зрадників і це тільки вершина айсберга, – висловився Ріель.

– Але це прохання Мари, і ми не можемо його проігнорувати, до того ж вона сказала провести його у Верховному замку, проте я не маю уявлення як ми його відчинимо. Наскільки мені відомо, батько нікому офіційно не  обирав спадкоємця, – сидячи за столом навпроти мене, сказав Верден.

– Батько не мав такого права уже триста двадцять шість років. Він не був Верховним королем, – спокійно сказала я.

– Що ти маєш на увазі?

– Того дня, коли я... – зітхнула, – стерла всім спогади про себе й про те як виглядаєш ти, батько справді відрікся від корони, і тоді вона сама вибрала нового господаря, – пояснила присутнім.

– А точніше господиню, – з посмішкою сказав Верден.

– Звідки ти знаєш це?

– Тому що ти – справжня правителька. Від тебе віє така аура, що хочеться коритися та прислухатися. Я завжди знав, що саме ти станеш наступницею батька. Тож, я вітаю тебе, хоча більше співчуваю, адже тобі прийдеться мати справу з тими бовдурами на постійній основі, – радісно сказав брат.

– Не радій так сильно. Ти будеш моїм помічником і взагалі тобі присвоюється титул ерцгерцога, тому ти також матимеш з ними справу на постійній основі, – мила посмішка осяяла моє обличчя. – А стосовно балу... це непогана можливість показати, що ми не боїмося їх та впевнені у нашій перемозі.

– Ну і потрібно представити нову Верховну правительку, – сказав Верден.

– І ерцгерцога, – Верден щось незадоволено буркнув.

– Тож потрібно надіслати запрошення, приготувати замок і так далі, – сказав Ноель.

–  Все що потрібно це розіслати запрошення, а замок усе зробить сам. Така його особливість – він підлаштовується під своїх господарів, навіть одяг запрошених може змінити, – пояснив Ріель.

– Точно, я забув.

– Гаразд, через два дні бал я сама розішлю запрошення всім.

– Сама? А хіба це не сотні запрошень? – заговорила Беатріс.

– Так, але я трішки не правильно висловилась. Напише все та розішле магічне перо, мені потрібно тільки спостерігати з цим всім. До речі, Ріелю, тобі не потрібно повертатися назад?

– Повернуся відразу після балу, кілька днів це зможе зачекати, – спокійно сказав він. – Маю на увазі, справи королівства, до того ж все одно потім прийдеться назад повертатися, тому я побуду тут.

Я розвела руками, а потім гучно ляснула та посміхнулася.

– Гаразд, ідіть займатися своїми справами, а я займусь листами, – змахнула рукою і поруч зі мною з’явилися дві купки паперу, одна – сам папір, а інша – конверти, й саме перо, яке писатиме їх. Все ж чудово мати магію.

Вони підняли з своїх місць та вийшли, тільки Беатріс кинула на мене погляд, коли зачиняла двері. Вона розгублена й я можу зрозуміти її. Це величезний шок, до того ж я взагалі не розмовляла з нею, відколи моя пам’ять повернулась. Потрібно буде це виправити, але пізніше. Спочатку ці дурнуваті запрошення. Нехай вони будуть неладні.

***

Чорт. Уже напевно опівніч, а я тільки закінчила з цими папірцями та відіслала останній. Спина пекельно болить. Потрібно піти прогулятися перед сном. Ноель уже спить, після того як я його вісім раз за годину відправила в ліжко зі словами:

– Чим частіше ти запитуєш та намагаєшся відправити мене спати, тим довше це все пишеться, тому йди, а я, щойно завершу, прийду сама. І, клянуся, якщо ти сьогодні ще хоч раз зайдеш сюди – я приб’ю тебе.

Проти злої та зморено жінки, яка відмовляється від твоєї допомого, краще не лізти, тому він здався… або мені так здається і він чекає на мене в кімнаті, але сподіваюся він заснув.

Найкраще, що можна придумати, щоб розвіятися – прогулятися садом, який оповитий місячним сяйвом. Люблю це місце, адже тут навіть думати не хочеться – просто насолоджуйся красою і все.

– Тобі не холодно? – жіночий голос вирвав мене з цього захоплення природою. Я повернулася. Позаду мене стояла Беатріс. Дійсно рада її бачити, я посміхнулася.

Вона була в легкій сукні та закутана в плед.

– Створила за допомогою магії навколо себе простір, який не пропускає холод, – пояснила їй.

– А, точно, магія, – невпевнена пробурмотіла вона та відвела свої очі на квіти, що були поруч з нами.

– Це улюблені квіти моєї мами. Батько тоді сам садив всі їх, не підпускаючи нікого, – я підійшла та доторкнулась до бутона, боковим  поглядом дивлячись на подругу.

– Зрозуміло, – тихо сказала вона.

– Беатрісо, що тебе турбує?

Вона мовчала.

– Ми все ще подруги і ти можеш поділитися зі мною цим, – запевнила я дівчину.

– Мері, ти ж уже не збираєшся повертатися назад?

– Ні, не збираюся, але якщо хочеш я тебе можу повернути просто зараз. Ти хочеш повернутися?

– Я не знаю, – вона похитала головою, – для мене особливо нічого не змінюється, якщо залишаюся чи повертаюся. Ти єдина близька мені людина, але цей світ… він невідомий мені, і магія...