Розділ 36

– Мері, прокидайся, – ніжно шепотів мені на вухо Ноель.

– Не хочу, – я спробувала натягнути на свою голову ковдру, але спроба знайти її закінчилась тим що мої руки облапали Ноеля.

Це все одно сон. Не питайте про пристойність моїх снів.

– Якщо ти хотіла поторгати мене, варто було тільки сказати, – зі сміхом в голосі сказав хлопець. Саме зараз до мене дійшло, що не, бляха, не сон. Я розплющила очі. Навпроти мене лежав Ноель, який  яскраво посміхався. Він зранку перекусив сонцем?

– Я забула, що ти тут, – пробурмотіла йому у відповідь та накрила ковдрою голову, нарешті відшукавши її.

– Ні, ні, ні, – він почав стягувати з мене моє укриття.

– Правильно. Кажу «ні», і продовжую спати, – барячись з ним за тепленьку ковдру, бурмотіла.

– Ні, ти зараз піднімаєшся і йдеш зі мною до Вердена, Ріеля й Беатріс та будеш готуватися до балу, – вирвавши у мене ковдру та переможно посміхнувшись, сказав він, сидячи на колінах на ліжку напівголий.

Стоп. Щось я не розумію.

– Який, чорт подери, бал?

– Я вчора не сказав? Перепрошую. Мара попросила таку плату за допомогу тобі.

– Провести бал? – не схоже на неї, що викликало у мене неабияке здивування.

Ноель кивнув та додав:

– Після того як ти прокинешся.

– Ходімо до них. Мені потрібно подумати разом з Верденом, – зістрибнула з ліжка я та пішла одягатися. – Давай швидше, я тебе не чекатиму, – сказала йому перед тим як зникнути за дверима гардеробної.

Мій вибір впав на оксамитову сукню кольору спілої вишні із глибоким V–подібним вирізом. Впевнена, що вона ляже як друга шкіра, настільки облягаючи, але як казала мама: «Завжди маєш виглядати ідеально, навіть вбиваючи.» Зачіскою був високий кінський хвіст, а по макіяжу все як завжди – легкий повсякденний макіяж.

Закінчивши одягатися, вийшла з гардеробної і знаєте що побачила? Ноеля, який ще не одягнувся, а тільки застібав запонки на чорній сорочці. Йому їх спеціально шиють, щоб вони облягали його? Якщо що потрібно зробити нотатку та доплатити за це його швачці.

– У мене є два питання, – стоячи біля дверей з яких я щойно вийшла, почала, – перше: як так довго можна одягатися? Друге: у тебе є щось крім чорного?

– Не так вже й довго, пройшло одинадцять хвилин.  Не всі як ти. Ні, немає – це відповідь на друге питання. – він нарешті закінчив застібати запонки і перевів погляд на мене. Його очі звузились.

– Що?

Ноель прокашлявся.

– Сукня красива, а ти в ній неперевершена, – по його обличчю розтяглась усмішка. Я закотила очі.

– Ходімо, нас, напевно, уже чекають.

Він розсміявся, одягнув свій піджак та пішов за мною.