Розділ 35

Я розплющила очі, вії були настільки важкими, що здавалося, ніби вони важили двісті кілограм. Щось важке було на моїй руці. Я повернула голову й побачила там Ноеля, який мирно спав, сидячи на стільцеві, біля мого ліжка, тримаючи мою руку. Його голова була поруч із нашими руками, які переплелися. Він поворухнувся.

– Ти прокинулась, – лінива посмішка розпливлася по його обличчю, коли він підняв голову.

– Чому я жива? – мій голос був неприродно хрипким.

Ноель розсміявся. Звук його сміху наповнив всю кімнату.

– Це перше, що ти хочеш запитати, прокинувшись?

– Як на мене логічне питання. Мені, між іншим, вирвали серце, – я закотила очі.

– Так, – його очі звузилися та потемніли.

– То ти даси відповідь на моє запитання?

– Скажемо так, тепер я весь часу буду казати, що у нас одне серце на двох, – він нахилився до моєї руки та поцілував її, не відводячи погляду вів мого лиця. Ноель підморгнув мені, випрамляючись.

Тепер уже була моя черга наповнювати цю кімнату сміхом. Тіло сильно боліло, але то напевно від довгого сну, до речі, про сон…

– Ноелю, скільки я спала? 

– Вісімнадцять днів. Перша битва уже відбулася. Зілля зробили. Ми виграли, але це далеко не кінець... тому можеш не перейматися цим, мечем ти ще встигнеш помахати.

– Чудово, – полегшення розтеклося у моїх грудях.

– А ще… ось, – у його руках був білий конверт.

Я взяла його в руки.

 «Моїй принцесі»  було написано на ньому.

 Батько.

Перевівши очі, повні здивування на Ноеля, запитала я:

– Звідки?

– Твій батько був тут, він утримував у тобі життя, поки я шукав всі потрібні інгредієнти, а потім, коли розділив своє серце і ти почала дихати, твій батько…

– Що?

– Він дав чотири листи та сказав прочитати їх після того як ти прокинешся, а ще... – Ноель ковтнув, – що він давно уже має бути з вашою матір’ю.

Всередині все стислося.

– Тобто він пішов назавжди? – мій голос дрижав.

– Так, але думаю так на краще для нього. Мері, твій батько вірить у вас, своїх дітей, і пішов бо не міг більше бути тут, думаю, причини ти дізнаєшся у цьому листі. Хочеш щоб я пішов, поки читатимеш?

– Ні, залишайся зі мною, – я міцніше стисла його руку. Він кивнув та мовчки чекав, поки відкривала листа.

«Люба моя дівчинко, ти неймовірно сильна. Я завжди казав тобі це. Проте не тільки магією, але й духом. Твоє серце добре… у ньому світло. І я справді вдячний долі, що саме ти моя донька, а я твій батько. Я справді люблю тебе. Хоч зовнішність у тебе мамина, але характер мій.

Ти дуже добра, але до ворогів жорстока, а це означає, що королева з тебе буде чудова.

Стосовно цього. Того вечора,коли ваш дядько викрав вас, я справді відрікся від корони, тож вона вибрала нового господаря – тебе. Тож моя остання настанова для тебе: Будь мудрою правителькою, і зроби все щоб ця імперія знову процвітала, але не забувай про себе та своє життя. До речі, той хлопець, Ноель, не такий поганий. Мені не подобався його батько, але не він. Можеш вважати це батьківським благословенням.

А ще… тоді я справді помер, але до мене  прийшла Мара й сказала, що тобі пізніше буде потрібна допомога, тому я залишився у цьому світі. Як тільки виконаю свою «місію», я зникну з цього світу. Піду до вашої мами. Це правило ніхто не має права порушити. І я в тому числі, як би сильно мені не хотілося порушити його й залишитись, щоб побачити, якими хорошими виросли мої діти…

Якщо я продовжу писати, то, напевно, витрачу весь папір, що маю і розплачусь. Сумно, але прийдеться прощатися.

Я сподіваюся  знаю, що у тебе буду все добре.

Люблю тебе, обіймаю. Знай, що я завжди поруч з тобою.

                                                               З любов’ю  

Торіанн Атлант.»

Ноель підсунувся до мене та провів великим пальцем по моєму обличчі, витираючи вологу з моїх щок. Тільки зараз я зрозуміла, що плачу. Я вважала його мертвим, але... він був живим, а зараз... він справді помер.

– Навіть свого, – мій голос запнувся, – останнього листа... батько писав так, ніби просто зараз може нізвідки з'явитися переді  мною й сказати, який сьогодні чудовий день і що потрібно піти прогулятися, а не весь час сидіти у своєму кабінеті чи майстерні. Але... цього не станеться більше, – я зірвалася на гучний плач.

Ноель притягнув мене до себе та обійняв. Весь час, поки я плакала, він водив однією рукою по спині, заспокоюючи мене. Якби я не хотіла якось описати це почуття – не можу. Це подвійний біль, адже я спочатку думала, що втратила його, але це було не так, а тепер так... я більше ніколи його не побачу... Мій плач став сильнішим.

– Люба, твій батько знав, що ти сильна і впораєшся, і він не хотів би, щоб ти ось так плакала, але згадай те, коли ти впала та розбила коліно, як сильно він переймався за тебе. Він ледь пів палацу не розніс, але до тебе йшов спокійний з усіма потрібними ліками та спокійно дув на твою рану, щоб тебе не так боліло. Я це до того, що він тебе дуже любив і навіть зараз любить. Мері, твій батько завжди поруч з тобою – у твоїй пам'яті й душі.