Розділ 32

Піднявшись з-за столу, пішла перекидати кімнати, де могла те все залишити. В першу чергу, пішла в спальну кімнату. Викинула все що можна було із шафи, знайшла свою улюблену дитячу книжку, але нічого з того що шукала. Нахилилася, щоб подивитися під ліжко і бінго! Я знайшла просторовий мішечок. Ідеальна річ для подорожей. Мій кинджал у кабінеті батька, тепер потрібно піти у майстерню і взяти деякі ліки. На превелике щастя, вона знаходилась на поверх нижче.

Тут все такий же безлад. Нічого не поробиш, мені комфортно працювати у такій атмосфері, головне щоб інгредієнти не перемішувалися самі по собі, поки це не стається все гаразд. Так, мені потрібно кілька протиотрут: від аконіту, від диффенбахії – вона викликає опіки, від луносемянника – це просто ягідка, яка може вбити вас за лічені хвилини, від беладони – її пилок викликає параліч дихальних шляхів, від наперстянки – викликає серцевий напад. Сподіваюся вони мені не пригодяться, але краще перестрахуватися.  Взявши ще кілька ліків та протиотрут я підвелася на ноги й зрозуміла, що все ще ходжу в сукні. Клацнувши пальцями я була в зручному комбінезоні з двома кинджалами на прикріпленими до ніг, зменшеною версією арбалету, що був прикріплений до поясу, до якого прикріпила ще мішечок із протиотрутами. Повернулася в кімнату, щоб віднайти у тому гармидері, який створила, плащ. Заодно зав'язала волосся у кінський хвіст, вхопила чорний плащ й дорогою одягнула його.

Чомусь у мене дивне передчуття, буду сподіватися, що це накручую себе, через те що Ноель іде з нами. Ще вчора планувала запропонувати йому це, але після візиту Девіда... я передумала.

Чому він такий віслюк? Дратує.

Поринувши у думки, навіть не помітила, що дісталася місця призначення.

– Ти виглядає скандально, – Лукас з посмішкою говорив.

– Чорний це такий самий колір як інші, не бачу тут нічого поганого, – мене дратує зараз все, і він вибрав поганий час, щоб знущатися з мене.

– Ти привертатимеш забагато уваги, – більш серйозно сказав Лукас.

– Хто сказав, що ми будемо добиратися туди ногами? Через океан та гори я зможу нас перемістити, але лісом потрібно буде рухатися самостійно. Не думаю, що там будуть люди, тим паче, які почнуть засуджувати мене за чорний колір.

– Все, все зрозумів.

– Мері, не будь такою злюкою, – взявшись нізвідки прошепотів мені на вухо Ноель, обіймаючи.

– Не виводьте мене й не буду.

Він розсміявся.

– Що ж, гарної нам дороги, –  посміхнулась та розбила пляшечку з магічним порошком, який мав би перенести нас за гірський масив. Що він і зробив, розплющивши очі попереду розкинувся ліс, зарослі та кущі визирали з нього.

– Виглядає зловіще, – пробурмотів Лукас.

– Нам потрібно зайти у саме серце лісу, але якщо страшно  можеш повернутися, поки не пізно.

– Ліс – це мій дім, і яким би дивним він не виглядав я піду туди, – впевнено говорив Лукас.

– Годі вам сперечатися, ходімо, – втрутилася у нашу розмову Айрін й вийшла вперед, щоб вести нас.

Ноель подивився на мене усміхнувся, знизив плечима та пішов слідом за нею.

– Мені вона не подобається, – пробурмотів Лукас й також пішов.

– Тобі не подобаються всі, хтось затикає тебе, – наздогнавши його, вдарила його в плече. Він щось прошипів. Вирівнявшись з Ноелем, розвернулася до Лукаса та показала язика, знову повернулася назад, посміхаючись. Хлопець пробурмотів щось про це що у мене жахливий характер, і як Ноель тільки витримує мене. Далі ми йшли в тиші. Вона була дивно. Гнітючою, занадто тихою та не привітною. Атмосфера навколо також не краще, темрява, крізь яку час від часу пробивається світло. А повітря... здавалося, що воно з кожним кроком ставала більш розрідженим, дихати ставала все важче.

– Все ж тут справді дивно. Цей ліс, ніби штучний, якась, трясця, ілюзія. Я вже знаюся на лісах, як ніхто інший.  Якби я був у своїй справжній формі, то впевнений моя шерсть була б дибки, а м'язи напруженими, готуючись до нападу звідусіль. А ще та жінка... вона дивна. Звідки вона знає куди йти, якщо вона тут вперше як і ми? – роздратування плескало в його голосі.

– Вона виросла тут недалеко, за її словами.

– Мене це насторожує саме це. Айріс, чи як її, поводиться дивно і це тиша... розумієш, неприродна.

Я розуміла його, але не бажаючи відповідати просто кивнула головою. Ми знову йшли в тиші, і що глибше заходили в ліс, тим дивніше все було. Повітря ставало все не приємніше, просочене важкістю та гниллю. Навіть найменші промені світла зникли у безмежній темряві. Ставало все зловісніше.

– Попереду є щось живе, – крикнув Лукас ззаду.

Ми всі зупинилися.

– Я нічого не відчуваю, – буркнула Айрін.

– Без образ, але мої інстинкти краще ваших. Це моя природа, – з саркастичною посмішкою відповів їй.

– Щось велике? – ігноруючи їх перепалку, запитала у Лукаса. Не знаю як інші, але я знаю, що його інстинктам варто довіряти.

– Дурне питання, ніби ти не впораєшся навіть з драконом, – тихо буркнув хлопець, а потім голосніше продовжив: – не надто велике. Приблизно двохмісячне цуценя великої собаки, точніше не можу, задалеко, щоб зрозуміти що за порода.