Розділ 30

Ноель

Мене оголосили. Ввійшовши до зали, відразу зустрівся із задоволеним обличчям Гідона. Трясця, якщо я вдарю його зараз, то будуть проблеми. Тому, просто зиркнувши на нього, пішов собі далі.

– Якби поглядом можна було вбити – він лежав би бездиханним, – сказав Верден, коли я підійшов до нього, Ріеля та Беатріс.

– Я прокляв його, тому спокійно жити  йому не вдасться, – спокійно сказав я, і вони пирхнули сміхом.

Тим часом я оглянув всіх присутніх: нікого нового, хоча…Високий, кремезний, зеленоокий блондин, що стояв у тіні біля стіни. Його погляд був спрямований в нікуди, поки він не побачив, що я дивлюсь на нього, тоді його єхидна посмішка розтягнулася і хлопець кивнув мені у знак привітання.

– Хто ця мила леді? – почувся голос Блейка, не втримавшись я скривився.

– Вас не має цікавити хто моя  супутниця,  – заступаючи Беартіс, сказав мій брат.

– О то ваша супутниця вона, а не Її Високість, – нахабна пика розквітла в посмішці, – невже ви нам брехали про свої стосунки?

– А вас не має  обходити моє особисте життя, – він говорив впевнено, спокійно, не видаючи жодних емоцій.

– Мене не цікавить з ким ви спите, – будь-яка ввічливість зникла з його голосу, – але кожну зі своїх повій приводити на цей бал – перебір. Попрошу цю пані покинути залу.

– Мені здалося чи ви назвали мою сестру повією? – втрутився Верден.

– Не її, а цю панну, – Гідон кинув поглядом на Беатріс, яка виглядала з-за Ріеля.

– Ця панна, як ви виразились, моя гостя, і зневажаючи її ви робите це саме по відношенню до мене, – тоном одного з найвпливовіших осіб імперії говорив він.  Оу, Верден зайшов з сильних сторін. Цього Блейк не перекриє, як би не хотів.

– Якщо це так, то  покину вас, – програвши цей бій, він пішов.

– Він вчасно пішов, далі не міг би  стриматись, щоб не вдарити його, – зізнався я.

– Мої руки досі чешуться, – роздратовано буркнув мій брат.

Ми з Верденом розуміюче кивнули в унісон.

– Хвилиночку, – стаючи поряд з Ріелем почала Беатріс, – цей блазень назвав мене повією? У який бік він пішов? – дівчина почала шукати поглядом Гідона.

– Для чого тобі він? – з інтересом поцікавився Верден.

– Декілька ласкавих слів хочу йому сказати, – вона звузила очі.

– Заспокойся, – Ріель говорив спокійно, – ти ніхто у цьому світі, а це означає, що старий лис тебе розмаже, якщо даси привід. Тому стій тут, і навіть не думай підійти до нього.

– Ти зараз вказуєш мені, що робити? – обурено сказала дівчина.

– Ні, – його погляд зосередився на ній, – утримую тебе від поганих рішень. А за це... він ще відповість. Не тут і не зараз, але відповість. Це я обіцяю.

Беатріс хотіла щось сказати, але двері зали відчинилися, і до неї зайшла   дівчина.  Це було моє марення. Жива та неушкоджена. Трясця. Її чорна сукня підкреслювала всі  риси її  тіла, кожен його вигин..та мала ідеальний контраст із білосніжною шкірою дівчини. Її губи були яскраво червоного кольору, що ж, якби тут не було стільки людей, безумовно, я б поцілував їх. Проте на жаль... Чорна сукня та червоні губи – все те що зараз тут вважається непристойним, проте у цьому вся вона, якщо чогось хоче — робить, і нічого не завадить їй. На її губах розплилась єхидна посмішка.

У цій залі все стихло, навіть музика яка грала. Всі завмерли, дивлячись на мене.

Це викликало у мене сміх. Я розреготався на всю залу, і через кілька хвилин уже прямував до Мері, посміхаючись.

– Прекрасно виглядаєте, Ваша Високосте, – цілуючи її руку, промовив я.

– Дякую,  ви також непогано. Я б сказала – цілком пристойно.

Тихий короткий сміх вирвався з мене. Присутні в залі вже так само тихо й здивовано дивилися на неї, поки Ріель з Верденом  намагалися виправдатись перед Беатріс чому вони не здивовані, і чому не розповіли їй, що з її подругою все гаразд. На щастя, я вчасно пішов звідти.

– Люба племіннице, я так за тебе переймався, – з-за спини донісся милий голос Гідона. – Радий що з тобою все гаразд, –Мері перевела погляд на нього, холодно дивлячись.

– Вашими молитвами, дядечку, – вираз її обличчя враз змінився на привітний, а голос був солодкий, наче мед.

– Для чого ж тоді ця вистава? – у його голосі читалася настороженість. Старий лис переймався її діями, він також знав, що моя суддена не робить нічого просто так.

– Для того, мій любий дядечку, – нотки відрази та зверхності оволодівали її голосом, – щоб ваші молитви не здійснилися.

– Про що ти?

– Ви думали я спокійно сидітиму, поки імперія буде котитися під три чорти? Звичайно, не без вашої допомоги. Запамятайте, я – Мереді Атлант, донька Торіанна Атланта та Селіни Тренської.

Ваша принцеса, і я все та ж що була три століття назад. Така ж сильна, і маю таку ж інтуїцію.

– Не розумію про що ти говориш.

– Ти погрожував та вбивав, щоб отримати владу. Владу, яку намагався відібрати у мого батька. Ти вбив мою матір, ледь не вбив батька, брата і мене. Пройшло триста років й ти знову спробував це зробити, шантажем змусив вепрів напасти на мене та вбити, але тобі не вдалося. Я жива і з союзниками.