Розділ 28

Я знову виринула зі сну. Щось забагато я сплю останнім часом.

– Ти прокинулась, – сказала Айрін.

– Ммм, так. – сіла і потерла очі я. – Скільки я спала?

– Більше доби, завтра уже полювання.

– Котра зараз година? – за вікном смеркало.

– Трішки за десяту вечора.

– Тоді чому ти тут? – здивовано запитала у неї.

– Мені потрібно було підготувати твій одяг на завтра, – без емоцій пояснила дівчина.

– Зрозуміло, а можеш принести мені щось поїсти?

– Звичайно, – за нею зачинилися двері.

Я поринула у свої думки. Що за дурня мені сниться? І що головніше, чому мені здається що це вже відбувалося? Це все нагадує забуті спогади, а не сни... У снах немає такої детальності, до того ж у мене не настільки хороша фантазія, щоб із крихти інформації роздути такі історії. Ще ж Ноель... Він мій суджений... Цього я точно не знала, і не фантазувала про це. Якщо подумати про те що це все мої спогади, то можна віднайти логіку в моїх не зрозумілих діях та бажанні пригорнутися до нього. Звук відчинених дверей витягнув мене з потоку думок.

– Я залишу тобі це і піду, зранку приберу, – протарахкотіла Айрін. Я кивнула і вона зникла за дверима.

Вирішивши не думати про це все, я встала поїсти. Якщо це дійсно мої спогади, то вони повернуться повністю, а якщо ні – це моя фантазія. Поївши, взяла книгу та почала читати її, від реальності завжди можна втекти в книги.

Трясця. Я знову заснула, тільки цього разу жодних снів. Встала з крісла та потягнулася. Заснути на кріслі не найкраща ідея. Тільки-но закінчила свою розминку, в кімнату зайшла Айрін. Вона мовчки забрала тацю, де раніше була їжа, винесла, а потім повернулася і так само мовчки допомогла мене нафарбуватися та одягатися. Сьогодні на мені був темно-сірий комбінезон, що облягав все моє тіло, підкреслюючи всі достоїнства, так би мовити. Зачіскою був кінський хвіст, а макіяж як завжди.

– Айрі, у мене є одне запитання, – невпевнено почала я.

– Задавай.

– Ось цей образ, – вказала на себе, – він взагалі доречний. Типу, у світі, де я жила так одягатися нормально, але тут...

– Сьогоднішній одяг моє бути зручним, бо ви, – вона запнулась, – вибачаюсь, ти, прийматимеш участь у полюванні.  Це є обов'язковим. Тому сьогодні, – Айрін вказала на мій одяг, – так.

Прийнявши цю відповідь, я поснідала та спустилася до холу, де на мене уже чекали Верден і Ріель. Вони мовчки кивнули, і ми пішли до саду, щоб за допомогою магії переміститися на місце, де буде відбуватися полювання. Мене насторожувала ця тиша, в оточені якої тривав мій ранок. Як тільки ми опинилися на околиці лісу, Ріель пішов кудись.

– Куди це він?

– А біс його знає, – Верден знизив плечима й розвів руками, – напевно, по своїх справах. Він же король, – на крайній фразі я почула сарказм.

– Зрозуміло. Що у тебе сталося?

– У мене? – здивовано запитав він.

– Ну не у дерева ж, – вказала на дерево, що було позаду нього. Він розсміявся.

– Нічого. Все чудово. Як завжди, закінчивши сміятися, мовив.

– Не бреши, – мої руки схрестилися на грудях.

– Чому у тебе такі думки? Я чесно кажу.

– Ти три рази підряд схоже відповів на моє питання. Ти брешеш.

Верден звузив очі та із підозрою запитав у мене:

– Ти щось згадала? – у його голосі лунала надія.

– Що я мала згадати? – здогадувалась, що він мав на увазі, проте не подала вигляду.

– Та так, нічого, – хлопець розчаровано відвів погляд.

– Верден, що сталося?

– Відголоски минулого дають знати про себе, – сумно сказав хлопець.

– Можеш детальніше розповісти? Якщо розповіси тобі стане легше.

Хлопець зітхнув підняв руку, поворушив нею, щось пробурмотів. Закінчивши це, він підніс погляд на мене, посміхнувся, бо на моєму обличчі застигло питання, я не озвучувала його, але відповідь отримала.

– Бар'єр, щоб нас не підслухали. У мене також була суджена, але я не бачив її, ми спілкувалися за допомогою зв'язку, і одного дня, не витримавши, я знайшов її , просто хотів поглянути де і як вона живе... не те щоб мені було це важливо, але часто, коли ми спілкуватися дівчина була сумна через ситуацію дома. Вона простою міщанкою, що жила не у найкращому районі, але коли побачив її, то весь світ існував паралельно мені. Її кучеряве каштанове волоссі, очі мов шоколад, а посмішка... – поки Верден розповідав про неї, його обличчя набуло мрійливого вигляду, – посмішка осяювала те жахливе місце. Вона виглядала як ангел у світі смертних, від неї випромінювалось світло, надзвичайна енергія. Я побоявся підійти до неї. Побоявся реакції, що я знайшов її, побоявся того як вона сприйме мене, тому я повернувся назад, а потім... – його голос зірвався, хлопець замовк.

– Що було потім? – обережно запитала я. Він важко зітхнув.

– Потім зв'язок обірвався. Тут два варіанти: або вона сама зріклась мене, або вона померла. І жоден з цих варіантів не радує... Хоча при першому вона жива, якщо це так, то я сподіваюся – щаслива.