Розділ 27

– Тобто ти кажеш, що у цій бібліотеці є будь-яка книга, і варто тільки забажати вона з’явиться у моїх рука, – скептично дивилась вона на мене, говорячи це.

Із впевненим виразом обличчя, я витягла руку вперед та подумала про якусь книгу, що сподобалась би їй.  Це був якийсь детектив. Коли вона впевнилася у правдивості моїх слів, її очі загорілися.

– Це місце – скарб. Можна я тут житиму? Хоча ні… – вона затихла, напевно, згадуючи рідній  світ, – хоча так, мене там нічого не тримає, якщо ти тут.

– Я не планую тут залишатися.

– Тобто? У тебе немає нічого із Ноелем? Я думала, поки ти прикидалася дівчиною його брата, між вами щось зародилося, – здивовано дивилася Беатріс на мене.

– Ні, у мене немає жодних стосунків ні з ким.

– Але між вами така хімія... – вона замовкла. – Якщо зараз немає, то це не означає, що потім не буде.

Мені здалося? Думаю, що так. Біль у руках та ногах підступно з’являвся. Звичайно, безслідно цей поєдинок не зник би із м’язової пам’яті, наслідки у вигляді фізичного болю, прийшли цілком очікувано.

– Ти можеш робити що завгодно тут, а я піду, щось мене втома наздоганяє, – сказала їй та вийшла із бібліотеки. Зараз одягну свою піжаму із зайчиками та засну.

Тільки я добрела до кімнати, єдиною моєю ціллю та бажанням стало ліжко і сон. Тому тільки-но моя голова торкнулася подушки – я провалилася в сон.

– ...Мері, Мері, доню прокидайся. У тебе заняття сьогодні, а ще той хлопець навідається. Він повідомив кілька годин тому про це, – ніжний жіночий голос розповідав мені це.

Цього разу, я стояла збоку за спостерігала за перебігом подій у сні. Цього разу можу бачити обличчя. Жінка із чорним кучерявим волоссям, великими зеленими очима та плавними лініями лиця, кирпатий ніс, рум'яні щоки та легка посмішка. Вона була дуже милою та доброю, на вигляд.

– Твій батько із братом поїхали по справах, тому незадоволеної гримаси Торіа не буде. Ти спокійно зможеш провести час зі своїм судженим, але тільки після занять.

Я, яку будили, перекрутилася, пробурмотіла щось не зрозуміле, і піднялася, видаючи звук незадоволення.

– Ти не уявляєш наскільки схожа із батьком, – кучерява розсміялася, від її сміху стало так легко, так тепло на душі. Інша я також посміхнулася, та сповзла з ліжка. Кинувши останній, сумний погляд на м'якеньку ковдру, зітхнула та попленталась одягатися. Мати сіла на крісло біля вікна, і чекала поки донька повернеться, задумливо дивлячись у вікно.

Через кілька хвилин я повернулася назад чорній сукні, волоссям, що заклала як завжди та на підборах, близько десяти сантиметрів... Шпилька...

Кучерява жінка перевела на неї погляд та ніжно посміхнулася.

– Мері, чому ж чорний і такі підбори? Тобі ж не буде зручно із мечем, – обережно запитала вона.

– Мамо, чи не ти казала, що навіть вбиваючи потрібно бути елегантною. Я ж принцеса, – знизила я плечима.

– Дійсно казала таке?

Донька кивнула, схрестивши руки на грудях.

– Що ж це правда, але не потрібно знущатися з себе та одягати взуття на таких підборах, – скривилася вона. – Це не зручно.

– Кому як, – я посміхнулася, і продовжила, – мені зручно. І не варто забувати, що каблук це також зброя.

– Ніяк не можу прийняти, що мої діти виросли, – зітхаючи, сказала та піднялася з крісла. – Ходімо, Ділан зачекався на тебе.

Ми пішли довгими коридорами, слуги, що зустрічалися нам, кланялися, а мати з донькою посміхалися та кивали у знак привітання. Дійшли до тренувального майданчика, або це місце було схоже на нього. Там стояв чоловік, руде волосся, карі очі, у сорочці, яка вільно телепалася на ньому. Цікаво, де він знайшов такий розмір, щоб вона була вільною на ньому?

– Ваша Величносте, – він схилив голову, звертаючись до кучерявої жінки, – Ваша Високосте, – тепер звернувся до мене. Жінки привіталися з ним все тим же кивком голови.

– Ділане, не потрібно цих формальностей, ми пліч-о-пліч билися на полі бою. Ти мій союзник і друг, – мило щебетала  вона, знову посміхаючись. Ця жінка завжди носить легку посмішку?

– Так, – на його суворому обличчя замайоріла посмішка, – ніколи не забуду, як будучи вагітною двійнею, ти вбивала ворогів. Як завжди майстерно та легко. – жінка знизила плечима, а Ділан, звернувся до мене. – Твоя донька має ці якості також. Зв'язок зі зброєю у неї в крові.

– Ти кажеш, що мій син не такий майстерний? – з награним обуренням сказала королева.

– Селіно, твої діти однаково талановиті, проте із захоплення різні. Твій син більше досліджує, думає – він любить копатися в паперах, продумувати тактику. У той час донька – цікавить магією, алхімією. Вони обоє майстерно володіють мечем та мають сильну магію, обоє розумні

– Заспокойся, я пожартувала, – поплескала його по плечі, і продовжила, – віддаю у твої руки Мері, не дуже ганяй її, у неї сьогодні ще побачення.

– Не переймайся, ногами перебирати вона зможе, – від цих слів я відчула занепокоєння. Мені у сні відчувалися ці почуття.

Жінка, розсміявшись, пішла. А я підійшла до свого вчителя, він наказав мені розім'ятися, після чого вручив меч та щось говорив.