Розділ 26

Сьогодні та завтра: лицарські турніри. 

Спустившись у хол, побачила Ріеля та Вердена, що чекали на мене. Помітили мене вони не відразу, я була за кілька метрів від них, коли їх увага зосередилась на мені. Очі Ріеля округлилися, а Верден загадково посміхнувся.

– Айрін вибрала цю сукню? – з підозрою  запитав Ріель.

– Вона не мала нічого проти, – посміхнувшись, відповіла йому.

– У тебе неперевершена  служанка, – з підступною посмішкою, сказав Верден.

– Айрі моя подруга, – твердість у моєму голосі здивувала мене.

– Звичайно, – кивнув зеленоокий, – а ще вона вміє прислухатися до порад, – підступність та задоволення лунало в його голосі.

Ріель прокашлявся, звертаючи увагу на себе.

– Нам час йти.

Я і Верден кивнули та пішли за королем.

Пройшовши в сад, ми перемістилися до бойової арени, точніше на місця для спостереження. Кам'яна арена під відкритим небом, по інший бік її стіни уже розкинувся ліс, у якому буде проводитись полювання

 Кам'яні трибуни відкривали арену для огляду, де багатокутні стовпи та арки створювали вражаючі силуети. Для кожного королівства різна секція, щоб спостерігати. Відкрите небо створювало драматичний контраст із масивними кам'яними стінами, дозволяючи променям сонця грати на давніх мозаїках. Величність арени виявлялася в кожній деталі – від розфарбованих гербів п'яти королівств до блискучих мечів рицарів, які вперто змагалися під відкритим небом, виграючи славу собі та своїм королям.

– Готуйся дивитися найнецікавіші  поєдинки, які ти коли-небудь могла бачити. Мені деколи соромно за них, – прошепотів Верден, коли ми сіли. На його обличчі з'явилося розчарування та сум.

– Не слухай його, – сказав Ріель, який сидів поруч зі мною. Верден сидів позаду, за тридцять сантиметрів, від мене. – Сьогодні будуть і хороші бої.

– Не сміши мене, – пирхнув Верден, –буде цікаво тільки за умови, якщо сюди вийде твій брат та його лицарі.

– Не тільки у нього хороші лицарі, – стверджував Ріель, – у Емберлайні та інших можна знайти достойни противників.

– Не настільки хороших, щоб зацікавити мене. А тобі, я вже багато разів казав, що потрібно будувати сильну армію. Це може бути кільканадцять десятків тисяч звичайних вояк, та кілька сотень відібраних, добре натренованих солдатів.

– Це не на часі.

– Яке до біса не на часі? Ти бачиш що відбувається, не будь таким. Навіть армія твого брата не впорається з цим, якщо не повернеться Верховний, то імперії може не бути. Вона стане колонією. У сильної держави – має бути сильна армія. Своя армія. У нас немає цього, та що там казати, у цій імперії немає єдності, я впевнений є зрадники, що зараз співпрацють з нашими ворогами. Ріелю, в імперії йдуть зміни, не знаю чи на краще, чи на гірше, – в його голосі був уже тільки спокій. 

– Зміни приходять завжди, і зараз для них час. Поглянь на що перетворилася імперії. Міжусобиці, інтриги, повернулося рабство, класова нерівність. Від минулих законів залишились тільки про Бал П'яти, лише їх притримуються. Хоча це уже не той Бал. Раніше тут були представники не тільки дворянських верств, а зараз ці напищені телепні вважають себе особливими.

– Мушу не погодитись із тобою, – захитав головою Верден. – Зіпсували все не вони, а їх батьки, попередні правителі. Наприклад, у Емберлайні та Деліріамі немає рабства та приниження прав не дворян. А Валес та Сілент... там королі змінилися менше п'ятдесяти років тому, і важко буде змінити те, що процвітала більше двох століть.

– Ти маєш рацію. – погодився Ріель. Вони перестали говорити та перевели увагу на лицарів, що билися посеред арени. Я зробила те саме, і це було жахливо, навіть на мій погляд.  Перший неправильно атакував, другий тільки блокував атаки, а не нападав, хоча мав багато можливостей для цього, бо перший занадто часто відкривався.

– Я бачу жах у твоїх очах, – з посмішкою сказав Верден, – цей бій можна було завершити за дві секунди, а ці двоє просто не розуміють як.

– Навіть я розумію це, – нарешті промовила одне слово від початку турніру, – один неправильно атакує, а інший тільки захищається. Вони не мають власного стилю та тактики, звідки можна зробити висновок, що практики у них мало, і на полі бою вони помруть першими. Не думала, що таких лицарів показують перед іншими. Вони бездарні, хоча ні, не так. Вони погано навчені, задатки у них є, сила в ударі, вміння уникати ударів... З них можна зробити першокласних воїнів. – Звідки я це знаю? Що я говорю?  Здивування та нерозуміння у мене хоч відбирай.

– Саме так, – з посмішкою чеширського кота підсумував він. Я повернулася, щоб погляну на нього. Не можу говорити із людьми без зорового контакту. Коли розвернулася назад, то бій уже закінчився. Виграв той що оборонявся, завдавши удару, на який противник не очікував, бо був впевнений у тому що опонент тільки захищається.

На ринг вийшли інші, знову нічого цікавого. Пройшло дванадцять поєдинків, на тринадцятий на рингу з'явився Ноель, який був одягнений у звичайну сорочку, верхні ґудзики якої були розстібнуті,  та вільні чорні штани, а меч вільно коливався  на його бедрах. Він разюче відрізнявся від свого опонента, який був у броні та ледь не тремтів від страх, коли побачив його. Пролунав звук, що означав початок бою, але опоненти стояли на місці та не рухались. Підозрюю, що лицар в обладунках просто скаменів від страху, а Ноель давав йому фору. Чоловік, що був суддею, жестом показав, щоб звук пролунав знову. Він пролунав. Ноель все ще стояв, а його опонент, виринувши із "трансу", почав атакувати. Близько хвилини він ухилився від його атак, що було не складно. Час, який був форою його противника, вичерпався. Хлопець поглянув на мене, бешкетно посміхнувся, підморгнув та ринув атакувати. Одним ударом він переміг того що в обладунках, Ноель навіть не витягав свого меча з кабури. Це, напевно, величезна ганьба для лицаря, коли тебе перемагають одним ударом, ще й не оголюючи меч.