Розділ 24

Ноель

Я вийшов із кімнати Мері разом із Ріелем та Верденом. Напевно, мені час іти до своєї вежі. Вона вже прокинулась, з нею все буле гаразд, а якщо ні – я дізнаюся. Вже почав прямувати до сходів, що вели до низу, до виходу із вежі, проте мене наздогнав Ріель.

– Нам потрібно поговорити. Я не просто так сказав, – пробурмотів мій брат. Він точно не був у захваті від своєї пропозиції, – Якщо ти не проти, то підемо до мого кабінету. – кивнувши, пішов за ним до однієї із кімнат.  Брат зайшов та відразу сперся на стіл, а мені вказав сісти на крісло, що знаходилось за два метри від нього. Він дивився прямо перед собою, напевно, думаючи як сформувати свою думку. Зітхнувши, Ріель почав:

– Нещодавно одна людина порадила мені поговорити із тобою та запитати тебе про все особисто, а не робити поспішні висновки, – я зрозумів, що це була Мері, стовідсотково. Він же зупинився та дивився на мене, чекаючи якоїсь реакції.

– Що ти хочеш дізнатися від мене? Запитуй розповім все чесно як є, – спокій в голосі та занепокоєння в душі. Мій брат вважає мене гадом, і я справді ним є, проте не настільки як він думає.

– Та ситуація, коли мене ледь не вбили та не захопили моє королівство… ти був причетний до цього?

– В сенсі чи був я тим хто приймав участь у цьому? – Ріель кивнув. Це справді вдарило по моєму внутрішньому світі. Він мав би знати, що йому я шкоди не завдам ніколи. Мене ніби розірвали на кілька  шматків всередині, але ззовні спокійний вираз обличчя. – Ні, цього я не робив.

– Але... – брат зупинився, стис щелепу. У його очах промайнув гнів. – Гаразд із цим пізніше, – він зітхнув, – жінки, яких ти час від часу забираєш до свого замку... Що ти з ними робиш? – його голос здригнувся. Зачекайте, це питання… Він вважає, що я роблю з ними те саме, що і наш батько робив із нашими матерями?

– Ти думаєш, що я поводжуся з ними як той чоловік? – навіть подумки мені віжко назвати його батьком, не те що вголос. Це припущення ранило мене ще глибше, порівняння з ним – визнання мене тим хто здатен на різні брудні речі, тих для кого немає моральних правил, тим хто вбиває, ґвалтує, знущається і тому подібне – заради задоволення власного бажання. – Я не він. Вони ідуть навчатися військовій справі, якщо хочуть, а якщо ні – можуть піти або залишитись в якості слуги. Це виключно за власним бажанням.

– Той хлопець, якого ти нещодавно залишив без рук, що він зробив? – приймаючи відповідь на попереднє питання Ріель задав інше.

– Тягнув свої руки до того, що не його, – я вмію бути власницьким, – до того ж без згоди іншої сторони, – але я не мудак, що не поважає вибір інших. –  Ріель підняв брови, ніби не розуміючи про що я кажу. Хоча він знав це.

– Слухи про тебе правдиві? – впевнений, що це останнє питання.

– Частково так, частково ні. Я – той ще мерзотник, і вбивав, і калічив інших, проте одного невинного я не зачепив. Розумію, хто я таки щоб вирішувати чи жити їм, чи ні, але не шкодую про свої дії. Ти ж знаєш – бути королем важко, багато хто хоче зайняти твоє місце, вбити тебе або гірше, зробити своєю маріонеткою, одруживши на своїй доньці. Тому вбиваючи раніше, я рятую своє життя, а ще із моєю репутацією більшість уже полишили спроби видати своїй дочок за мене заміж. «Влада – можливості та багатство, але є інша сторона медалі – ризик, смерть та зради.» – ці слова нам колись сказав Верховний, але по-справжньому зрозуміти їх можна тільки маючи її. – якщо зараз почати згадувати скільки разів мене намагалися вбити, то рахувати можна щонайменше п’ять років. Причому шість місяців піде на те, щоб порахувати як мене намагався вбити мій рідний батько.

– Вибач, – сказав він. Для ясності – цей хлопець більше не вибачається після смерті своєї матері. За той період, що ми жили з батьком, він вибачався кожен день по кілька десятків раз. А ці слова зараз означали, що він мені повірив. Мій брат не бовдур, щоб просто вірити на слово.

– Чому ти мені повірив?

– Ти не міг збрехати, – сказав мій брат, вказуючи  на статуетку, що стояла поруч зі мною. Я взяв її. Магія. Магія мого любого марення, ось чому я не відчув цього. Але звідки він знає про те що я не відчуваю її магії? Невже він також все пам’ятає? Ні. Верден.

– Її дав тобі Верден?

Ріель кивнув.

Верден все знає. Він пам’ятає, що він її брат. Це потрібно обдумати це. Я вийшов із кімнати до внутрішнього саду, по якому ходив, напевно години дві. 

Поміж дерев побачив тінь, що швидко рухалась. Підійшов ближче, приховавши свою присутність за допомогою магії.  Це була вона – моє марення. Вона кружляла із мечем в танку, кожен рух був витонченим, елегантним, захоплюючим, але надто смертоносним. Завдяки цьому «танкові смерті», можна вбити не один десяток воїнів. Красиво та вишукано.  Мері зупинилася, ошелешено  подивилася на меч, нахмурила свої бровки. Я посміхнувся. Ця дівчина неймовірно чарівна та мила, і звичайно небезпечна.

Моя дівчинка,  почала робити атакуючі удари. У мене затамувався подих. Чіткість, грація, єднання з мечем, ніби він її частина. А головне – вона насолоджувалася цими рухами, цим танком смерті. Коли Мері рухалась, здавалося, що Мара підкоряється їй, що саме ця дівчина може забрати і подарувати тобі життя. У цьому була частина правди. Від неї випромінювалась неймовірна енергія, що гіпнотизувала кожного, на мене це навряд чи подіє, адже я уже її, нехай вона про це не пам’ятає. Так чи інакше, кожен рух дівчини все одно зачаровував мене, як вперше. Повне єднання зі зброєю та навколишнім середовищем – ось що називають мистецтвом. Рухи беззвучні, тихі та смертоносні. Це єднання – її справжній стиль, її сутність.