Розділ 22

Темрява... спочатку чую якісь голосі, а далі... далі знову темрява.

Я у незнайомому мені місці. Це кімната із великими вікнами, біля яких висять пудрові штори. Повертаюся. Бачу невеличкий диванчик перед яким стоїть столик із чаєм та печивом до нього. На дивані жінка, яка мило посміхається чоловікові навпроти, а потім вони починають сміятися з того що сказав хлопець, який сидів поруч із жінкою. Він видається мені знайомим, як і інші присутні: жінка та чоловік.

– Мері, люба, – вона зверталася до мене, – йди до нас, кондитер приготував твої улюблені тістечка.

– Але ж один з їх компонентів це квітка Мірра, яку майже неможлива знайти, – відповіла їй я, але це було так, ніби говорила я і не я одночасно, тобто щось контролювало мої відповіді. Адже ніколи не чула про Мірру.

– У тебе найкращий брат у світі, – озвався хлопець, який сидів біля жінки, – тому заради своєї улюбленої сестри він віднайшов ту неймовірно гарну квітку, щоб ти знову говорила, які смачні тістечка, посміхаючись із вогниками в очах.

– Це справді дуже мило, – погодився чоловік, сидячий навпроти жінки, – сподіваюся, що колись у тебе буде та людина, що ладна весь світ поставити до ніг.

– Тату! – це крикнула я. Чоловік весело посміхнувся.

– Все-все мовчу, – він підняв руки, показуючи капітуляцію, – до того ж тобі не потрібні жодні чоловіки, щоб весь світ опустився перед тобою на коліна. По-перше, ти достатньо сильна, для того щоб тебе боялися і достатньо розумна, щоб поважали. Ну, а по-друге, ти – моя донька, нехай тільки спробують щось тобі зробити, – під кінець його тон став трішки зло віщим. 

– Любий, – спокійно промовила жінка, кладучи чашку від чаю на стіл, – заспокойся. Наша донька сама може захисти себе, а це у неї є брат, який допоможе їй якщо-що.

– Я це розумію, моя королево, проте для мене вона завжди та маленька беззахисна дівчинка, яка назвала мене злим дядьком, та відмовилась знову казати тато, після того як я не дозволив їй завести величезного вовка...

– То був цуцик, – виправдалась я.

– Який через рік став би вовком у твій теперішній зріст.

– Так ти тоді шокував всіх, бо кілька днів ходив і злився через це. Пам’ятаю, як деякі твої радники, навіть подумали, що ти здурів, а потім ти відтанув та дозволив їй завести того вовка, і все повернулося до нормально перебігу. Саме тоді я зрозуміла у чиїх маленьких ручках влада у цьому замку. Хоча ні, у всій імперії.

– Коли ви говорите так, у мене складається враження. Що у цій сім’ї більше люблять Мері ніж мене.

– Що ж ти не був таким капризним у дитинстві, але було кілька історій. Наприклад, ти хотів із батьком у ліс поїхати, бо прочитав десь, що там є дракони, і дуже сильно хотів їх побачити. Тоді ти підбив Мері зробити бойкот і ви взагалі перестали говорити із батьком. Він нервував не менше, повірте. У результаті ти поїхав разом із ним та не знайшов ніяких драконів.

– Тепер виставили мене капризним хлопчиком, – він посміхнувся.

– Ти сам цього захотів, – сказала серйозна я. Всі засміялись.

***

Тепер я у саду, навколо трава,дерева, польові квіти. Хтось підійшов ззаду, відчула посмішку, яка розплилась по моєму обличчі. Я відчула легкий поцілунок у плече.

– Вибач, у мене зараз дуже багато справ, – ніжно промуркотів чоловічий голос. Я повернулася до нього, посміхнулася та обійняла.  – Неймовірно вдячний кому б то не було, за те що ти моя суджена. Ти – дарунок долі. Не знаю як би пережив цей період свого життя без тебе. – муркотів хлопець мені у вухо. Я відсторонилася від нього.

– Ти заганяєш мене у фарбу.

– Мені подобається це, – прибираючи пасмо волосся із мого обличчя бурмотів темноволосий.

– Вганяти мене у фарбу чи моє волосся? – уточнила я.

– Ти, – посміхнувшись, він поцілував мене, і хто я така, об не відповісти йому.

– Ти божевільний? – посміхаючись, запитала у нього, відсторонившись.

– Тільки поруч із тобою, – знову муркотів він.

– Якщо я причина твого божевілля, то може мені варто піти, – дражнячи його з невинним обличчям, прошепотіла йому в уста.

– Ніколи. Я зроблю усе, щоб у тебе навіть не виникало такої думки, – він знову мене поцілував, цього разу з обіцянкою. Коли він так цілує, та говорить, неможливо не вірити йому. Я знаю, що так буде. Знаю, що він зробить для мене все що можна і те що неможна також. І я також зроблю це, якщо знадобиться.

***

– Віддай мені свою владу, і вони залишаться живими, – шипів чоловік у обличчя іншому, тому який був у попередньому епізоді із чаєм.

– Довіряти тобі – себе не поважати, – різко відповів він. Той що шипів єхидно посміхнувся.

– Прийдеться, якщо хочеш щоб твоя дружина та діти були цілими. І не раджу тягнути час, поки дія зілля зникне, – він знову шипів біля мого "батька", – сили не скоро повернуться, адже це зілля робила твоя донька.  Вона дійсно здібна. Бачу, ти не можеш наважиться, я допоможу тобі, – коли він сказав це жінка, що посміхалася на чаюванні, почала задихатися.

– Все, досить, – прокричав "батько", — я віддам тобі цю бісову корону. Моя сім'я мені дорожче, ніж якась залізяка та влада. – Чоловік задоволено посміхнувся.

– Тоді приклич її та передай мені, братику, – переможним тоном, виділяючи букви у своєму звертанні, сказав чоловік. "Батько" зітхнув.

– Верія, – у його руці з'явилася красива корона. Колюча лоза, сплетена у витончений візерунок, обрамляє корону, напевно, створюючи символ важливих випробувань та витоків сили. Ця унікальна корона символізує сили, що народжуються з труднощів, облягаючи владу сили та вольових рішень. – У тебе тепер новий господар, – він звернувся до чоловіка, – іди сюди, бісовий ти виродку.