Розділ 19

Стою серед поля вкритого тілами, навколо чутного останні подихи, стогони від болю та крики  воїнів. Верден, Ріель, Ноель та якийсь рудий хлопець стоять позаду мене і щось говорять, але не можу розібрати що. Земля під ногами почала трястися, звідти вирвалась огидна істота з тілом черв’яка, але на його голові була величезна дірка, яка, напевно, слугувала оком або просто була на його місці, рот був широчезним з великими, нерівними зубами, великі гострі вуха, кінчики яких на кінцях були надрізані. Його тулуб вкритий лускою та волоссям. Огидний. Моє тіло скувало дивне відчуття від якого не могла поворухнутися. То огидна істота дивилась на мене, я відчувала це, хоч у нього не було очей, але бачити він міг. В отворі, що міг би бути оком, зароджувалась пітьма, яку він направив у сторону чоловіків, але не них. Повернувшись, я побачила, що вона вище них та навіть не дійшла, зупинившись перед чимось невидимим.

– Мереді, знищ його своєю силою, бар’єр довго не витримає, – кричав рудий.

– Ми довго не втримаємо його, ця тварюка занадто сильна, – додав до його слів Верден.

– Наші сили скоро вичерпаються, – крикнув Ріель.

– Я не можу, – крикнула їм у відповідь, – не можу рухатися, напевно через фобію. У мене сколеціфобія, навіть при тому, що він не дуже схожий на черв’яка, мій страх нікуди не зник. – ззаду доносились чиєсь роздратоване бурмотіння, не могла розібрати, що саме там було, але точно нічого хорошого.

– Мері, ти достатньо сильна, щоб вбити його, і тільки ти зможеш це зробити. Він просто мерзотна, слизька потвора, що не здатна нічого тобі зробити. – гудів у мене у вухах голос Ноеля. – Глянь ця гидотна, навіть не атакує тебе, бо знає, що у цьому немає сенсу, бо знає, що твій захист найсильніші удари не проб’ють.  Я вірю, що ти подолаєш свій страх, ти здатна на це. Ти здатна на все, якщо тільки повіриш у себе. Просто знай: я вірю тобі, вірю що ти зробиш це, ми всі віримо, що ти можеш зробити це, інакше ми не стояли б позаду тебе, а боролися з ним до останнього, але ми виснажені попередніми боями, тому нічого не робимо йому. – Мері, люба, ти можеш це зробити, я вірю в тебе, – ніжно додав він крайню фразу.

– Ні, я не можу, – хитаючи головою, сказала йому.

– Можеш, я знаю. Ми знаємо... І тільки ти не можеш прийняти цього, – в його словах було чутно посмішку, – до того ж вже можеш рухати головою. Тільки ти сковуєш свої дії, – він ще щось мав сказати. Але черговий удар пітьми пробив бар’єр, і я побачила, що всі чотири впали на землю, в крові.

Різко прокинулася вся мокра від холодного поту, важко дихаючи. Це сон, просто сон. Трішки посидівши на ліжку, вирішила пройтись по саду. Не думаю, що зараз там хтось є. Накинувши на себе халат та загорнувшись в ковдру, я вийшла спочатку з кімнати, а потім із вежі, та зайшла до саду. Навколо було темнота та тиша, яку порушували тільки цвіркуни, що безтурботно вицвіркували свою пісню під зоряним небом. До речі, про небо – воно зоряне. Верден розповідав, що зі зникненням Верховного зникли зорі з усієї імперії.

– Схоже не тільки мені не спиться? – почувся голос з-за спини, рефлекторно повернувшись я побачила короля Деліріаму. – Чи просто насолоджуєтесь красою зірок, які тільки біля замку правителя є завжди?

 – Так, обожнюю зорі та ніч, – відповіла, дивлячись на нього. Зараз він був трішки розпатланим, у одній лише сорочці, що була на половину застібнута, та вільних чорних штанах.

– Повністю розділяю ваші вподобання,немає нічого краще на нічне, зоряне небо, – його губи розтягнулися у безтурботній посмішці, оголюючи білосніжні зуби. – До речі, мила піжама, – так, сьогодні знову піжама з котиками, але це інша  на ній ніжно-фіолетові тваринки, а не рожеві, – котів також любите?

– Так, і собак також, – легко посміхнулася йому.

– Чому ви не боїтеся мене? – не очікувано запитав король. – Вам точно уже розповіли про мене цікаві і дуже захоплюючі історії.

– Я не можу відчувати страху, – до речі, це одна  причин, чому той сон здався мені дивним: там я відчувала щось схоже за описом до страху, і сама сказала, що боюся.

– В сенсі? – зоряне світло освітлювало його здивоване обличчя.

– Не можу відчувати це відчуття ще з народження. – пожала плечима.

– Тільки це чи ще якісь також?

– Страх, заздрість, закоханість – жодне з них. Хоча я навчилась заміщати страх – схвилюванням.

– Але це не одне й теж, – заперечив він.

– Хвилююсь я тільки за близьких мені людей, тому його можна прирівняти до страху за них.

– Не можна. Страх – частина людської природи, так само як і закоханість, заздрощі. Без цих почуттів легше, менше болю, проте що за життя без болю? Ми в один момент щасливі, в інший розбиті від болю, але це і є життя. –  Ноель захоплено розповідав про  це.

– Я відчуваю біль.

– Я не  про фізичний кажу, – швидко сказав він, – я кажу про біль від зради коханих, від їх смерті, від їх зникнення, – стих та думав про щось, дивлячись на мене.

– У мене є почуття втрати, і навіть без цих почуттів я нормально живу. Мені зручно, уже не відчуваю, що зі мною щось не так. Розумію, що це незвично звучить, але не все що незвично – погано, – спокійно пояснила Ноелю. Я вже пройшла ту стадію, коли вважала себе неправильною.

– Це... дивно, і, напевно, складно, – із занепокоєнням в голосі, сказав Ноель.