Розділ 14

Нарешті завершивши свій марафон бігу, я зупинилася на доріжці поряд з клумбою, яка вражала своєю палітрою рожеві троянди, блакитні лаванди, темні лілії, червоні півонії, білі тюльпани та золотисті нарциси, що ідеально гармоніювали одні з одними… Кожна з квіток тут було символом кохання.  Озеро, освітлене вечірнім сяйвом, створювало враження магії та спокою. Білі лотоси, наче ангели, споглядали за останніми променями, а рожеві, ніби піддавалися власному танцю на воді, переливаючись відтінками від блідо-рожевого до глибокого червоного. Здавалося, що вся природа в саду віддавала честь цьому надзвичайному та витонченому моменту. Я заплющила очі та вдихнула запах квітів змішаний із водою, здавалося, що сонце також має запах. Стоячи посеред цих неймовірних місцин, відчувалося, що я потрапила в інший світ. Не знаю скільки часу  простояла так, заплющивши очі та насолоджуючись цим видом, але відірвав мене від цього якесь  шипіння. Розплющивши очі, перед  собою я побачила велику змію вогняного кольору, що дивилася на мене з клумби та шипіла.  Відчуття страху повільно почало розповсюджуватись по моєму тілу. Вона все так само лежала, піднявши свою голову, не зрушуючись з місця, і шипіла на мене… Тоді я побачила, кров на її тілі, і, забувши про логіку, запитала у неї:

– Ти не хоче мені зашкодити? – вона перестала шипіти та повільно опустила та підняла голову, погоджуючись.

Або я божеволію, або вона мене розуміє.

– Це через твою рану, ти хочеш щоб я допомогла? – який абсурд, я розмовляю зі змією, а вона мені відповідає, повторюючи попередній рух.

– Тоді дозволь мені підійти, щоб я поглянула на твою рану, – вона покірно опустила голову на землю, даючи дозвіл. Тому я пішла до неї та присіла поруч, потрібно поторгати рану, – можна я доторкнусь? – вона ніяк не відреагувала тому, прийнявши це за згоду, доторкнулась до рани на її вогняному тільці, що було схоже на сонце, яке прямо зараз опускалося за горизонт. Тільки-но моя рука з’єдналася з її шкірою, з’явилося незрозуміле світло, яке шокувало мене тому рефлекторно я забрала руку від змії та рани, і зрозуміла, що вона затягнулася. Рани більше немає. Змійка піднялася та вивернулась, щоб поглянути на те місце, звідки був її біль,засвідчившись, що рани немає, вона трішки відповзла та опустила голову, дякуючи, та зникла у повітрі, Поки я не могла зрозуміти, як мені це вдалося. Рука машинально потягнулася до шиї. Підвіска... Верден не зняв її, ось і причина чому мені вдалося вилікувати рану змійки. Підвівшись на ноги, я попрямувала до палацу, до своєї кімнати, до ванни.

***

Покинувши ванну, у своїй піжамі, почувся стукіт у двері. Ще було не дуже пізно, але день видався досить складним, тому я планувала лягти спати. Проте ігнорувати стукіт не можу, тому поплела ноги до дверей, і яке було моє здивування, коли, відчинивши, я побачила там короля-бовдура.

– Вам щось потрібно? – не маючи бажання змінювати свої плани, поцікавилась у нього.

– Хтось, точніше ви, – пауза, якщо ви не проти, сьогодні не простий день, тому я хочу вам дещо показати, – вираз його обличчя був стриманим, хоч в голосі читався боязкість.

– Що ви хочете мені показати?

– Це секрет, адже навіть якщо захочу сказати, то не зможу описати це, – його обличчя осяяла легка посмішка.

– Гаразд, мені обов’язково переодягатися? – для когось моя згода може бути нелогічною, але я звикла опиратися на свою інтуїцію, яка зараз каже, що мені потрібно йти, тому я йду.

– Якщо вам зручно, можете бути у цій неймовірно милій піжамі з рожевими котиками, – вираз обличчя набув полегшення, а дотепер легка посмішка розтягнулась.

– Вам плюс в карму, за те що зрозуміли красу цієї піжами, – клацнувши пальцям та показавши на нього, я сказала.

– Тоді ходімо, – з цими слова він взяв мене за руку, і ми опинилися на балконі, з якого відривався неймовірний вид на сад та небо. На моїх плечах з’явився плед.

– Тут так гарно, – захоплена видом тихо сказала.

– Згоден, зараз ще краще буде, – з таємничою посмішкою він перевів погляд з мене на небо, по якому пролітали світлі кулі. Зорі… Зорепад…

– Ви взяли мене подивитися на це?

– Так, – тихо відповів він, так само захоплено дивлячись вгору. Перевівши погляд з неба на нього, я побачила його втомлене обличчя, що освічували мерехтливі вогні, падаючих зірок.

– Цей зорепад відбувається один раз у сто років, за шість днів до Балу П’яти, побачивши його один раз ти ніколи не забудеш цього виду.

– Можна питання? – перервала я тишу, яка виникла після його слів.

– Звичайно, – він перевів погляд на мене.

– У вашому саду багато квітів, ви їх любите чи не так? – кілька хвилин вдумливого мовчання.

– Моя мати любила…– пауза, всі емоції згасли, залишився тільки жаль, – її брат, попередній король, дозволи їй розпоряджатися садом, тому вона засадила майже все тут квітами. – Пауза.

– Дуже багато квітів, які є символом кохання, здається ваша мати була мрійницею.

– Так, – легенько посмішка прикрасила його губи, – вона була наївною, милою та доброю, – пауза, і знову емоції зникли, – але вибрала мого батька, який вбив спочатку світло та душу в ній, а потім і саме тіло. Проте він поплатився за це, – він закрив очі та важко випустив повітря, – ми з братом вбили його, підсадивши у його тіло змій, які повільно та болісно їли його з середини, його біль посилювався з кожним днем, – по його щоці потекла сльоза, – я не шкодую про те що зробив, бо він на це заслуговував, наші матері були не єдиними, кого він ґвалтував та вбивав, я навіть не знаю точного числа його жертв, – я підійшла та поклала руку на його плече, підбадьорюючи, поки від продовжив розповідь, – він вбив мою мати у мене а очах, так само і мати мого брата, зі словами: «Ви не маєте бути м’якотілим, це вас закарбує. Більше не будете бігати до них під спідниці, коли у вас проблеми. Вчіться їх вирішувати самостійно.» Він посміхався, коли говорив це. Ми вбили його найжорстокішим та найболючішим методом, який тільки знали. Він помирав вісім місяців, живучи кожен день з дедалі сильнішим болем. Я думав, що мені тане легше, але ні. Я не відчував нічого, крім порожнечі, крім розуміння, що моя мати не повернеться. Ще більшого болю завдало те, що Ноель став таким як він, – голос Ріеля зірвався, і я обійняла його, і він, опустивши голову мені на плече, плакав. Довго плакав, в  той час я спокійно заспокоювала його. Холодний, гордий, за словами Айрін, король зараз плакав у мене на плечі. – Я з братом жили у замку Верховного, він забрав нас, коли дізнався про те що робив з нами той чоловік:бив, але це дрібниці, – пауза, – якщо порівнювати з дослідами, що він проводив над нами. – пауза. – Той чоловік, до сімнадцяти років тримав нас у підвалі та різав наші тіла, давав нам якісь зілля, щоб ми були сильніше, ніколи не зрозумію для чого, – у його голосі було стільки болю… – Коли ми повернулися туди, щоб забрати матерів з нами до двору Верховного, він вбив їх у нас на очах. Та тварина робила це  для того, щоб ми стали сильніше, щоб наші емоції зникли, – Ріель затих, а через якийсь час відсохнувся від мене. – Вибачте, не хотів вас навантажувати не потрібною вам інформацією, – витираючи обличчя, сказав король.