Розділ 12

Після сніданку, знову продовжилось моє навчання. Сьогодні це були розповіді про легенди цього світу, і це було, певно, найцікавіше, що я дізналась про цей світ протягом часу, який перебуваю тут.

– «Я повернусь, коли все буде палати.» – як я казав раніше, це послання залишив правитель перед зникненням, і ця легенда найменш цікава, точніше це не легенда, а просто припущення народу, що могли б означати ці слова. Хтось вважає, що він наклав закляття, до того як піти, і що коли все буде йти шкереберть, то почне палати і він прийде всіх врятувати. Ще одна: у якийсь момент все просто почне горіти без логічного пояснення для того. Як тобі?

– Абсурд, жодних більше коментарів, – він кивнув з розумінням.

– Наступна: «Одного дня на ці землі ступить війна, яка зруйнує звичний для нас материк та королівства, причиною цьому буде той кому ви довіряємо, той на кого ви ніколи б не подумали. Спасіння не буде, якщо не згадати свою справжню сутність. Корона буде не здатна захистити, жоден із воїнів чи магів також на зробить цього. На полі останньої битви згадаєте хто ви є, тоді ж там заграє мелодія кривавої скрипки, яка поверне те що завинила одному з вас.» – вона звучить якось так, і знову нічого цікавого, але є маленька деталь, яка не дозволяє спростувати цієї легенди, – він замовк.

– Що за деталь? – запитала у нього, на що він посміхнувся, ніби я допитливе дитя, та легенько вдарив пальцем по кінчику мого носу.

– Це не просто легенда, – пауза, – це – передбачення волхви. – Верден подивився на мене, і, побачивши нерозуміння на моєму лиці, почав пояснювати, – Волхви – це віщуни, які знають минуле, теперішнє та майбутнє, мудреці, що дадуть відповідь на питання, що найбільше тебе цікавить, але їхній народ майже вимер, а ті хто залишився ховаються, бо їх використовували не дуже приємними способами.

– Оу, тобто те що ти сказав – це майбутнє? Якщо це так, то приношу вам свої співчуття і найкращі побажання. Вірю, що ви врятуєтесь, – сказала я це, піднявши руку і поклала її на серце. Не знаю чому саме так, але це те що я роблю завжди, коли щось обіцяю від серця. Так від мого дитинства.

– Ми? Ти хоче сказати що повернешся назад? – на його обличчі з’явився якийсь дивний вираз, ніби його це засмучує настільки, що ранить серце.

– Вердене, – почала я, –  з самого початку я не планувала залишатися тут, загадай у зустріч, коли ти із королем зашли до тієї кімнати, я хотіла піти відразу. Адже там, у тому світі, мої рідні люди, і ніщо не змусить мене покинути їх. Згадай, що я зараз тут в обмін на те, що Ріель їх захищатиме.

– Мері, якщо ти залишилась тут тільки через це, то це дуже мило, – його голос був різким та єхидним на останньому слові, але він пом’якшився на наступних словах, хоча очі дивилися прямо у мої із такою ж різкістю та твердістю, яка була в голосі, – проте перестань брехати мені та собі, і чесно дай відповідь на моє питання: Чому ти залишилась тут? – він тиснув на мене  поглядом, тоном та своїм виглядом, що змушувало мене задуматись над цим питанням. Тому я мовчки сиділа та думала, а Верден спокійно чекав на мою відповідь.

Якщо справді задуматись про це, то я могла просто послати всіх до біса і повернутись, проте я залишилась та просто прикривалась цим. Верден має рацію, я брехала собі… а заодно всім навколо. Хоча я все одно не розумію, чому все-таки залишилась тут. Подумки я повернулася у той час,  коли ці двоє зайшли до кімнати та прокрутила все у голові: вони зайшли до кімнати вибачились, потім згадали що не представились, представились, Ріель запропонував мені допомогу, я сказала, що неможна отримувати, не даючи щось взамін, і він запропонував зіграти мені його коханку. Я могла відмовитись, могла просто вимагати, щоб мене повернули назад, але ні… Я цього не зробила, усвідомивши це, зрозуміла, що сталося та чому я залишилась:

– Тому що просто відчувала, що не можу просто покинути цього місця. Моє нутро казало мені залишитися, а я звикла прислухатися до нього, – легко посміхнувшись, продовжила, – настільки, що навіть не розумію цього. Це на підсвідомому рівні. Проте виникає інше питання: Чому моя підсвідомість хотіла, щоб я лишилася тут?

– Думаю, на це питання ти відповідь знайдеш пізніше, і сподіваюся, що будеш рада, знайшовши її, – сказав він, кладучи руку мене на плече та змінюючи свій голос та погляд на лагідніший. Хотіла б я в це вірити…

 – Дякую, але ти начебто казав, що на навчання залишилося мало часу, і кожна хвилина дорога, але зараз забрав понад десять хвилин на цю розмову, – бажаючи перевести тему, сказала я. На що він  посміхнувся та відійшов від мене до іншого боку столу, де зупинившись, схрестив руки на грудях і сказав:

– Про хвилини мову не було я казав тільки, що навчання прийдеться пришвидшити. А ця розмова, – пауза, – будемо вважати це невеличкою перервою, бо при навчанні найважливіше – відпочинок. Тому, якщо перерва уже закінчилась, то нам варто продовжити.

– Вердене, будь людиною, і змилуйся над моїми вухами, щоб вони більше не чули цієї дурні, бо це абсурд не легенди.

– Це повір’я, – виправив він мене, перебивши.

– Немає різниці, тому що все одно це нісенітниці , жодної реалістичності або логічних розв’язок, щонайменше де слова про того хто рятує це все чи спричинить неприємні ситуації?

– Неприємні ситуації – ідеальна назва для тих що можуть знищити материк, – в його голосі лунав сарказм. – А ті хто рятує чи спричиняє ці ситуації – це деталі, і варто дякувати хоча б за таке попередження. – я закотила очі та пирхнула, коли згадала про те що мала запитати у Вердена про дещо:

– Слухай, тут така справа, – я зробила невелику паузу і продовжила, – у мене є запитання до тебе.

– Яке ж? – він повів головою вліво та трішки підняв брову.

– Про королівську сім’ю, в загальній кількості їх два, то ти відповіси на них, якщо так я їх задам, – я знаю, що він мені відповість, жодного разу ще не відмовляв у цьому.

– Ні, – це мене ошелешило, а він продовжив після недовгої паузи, – точні відповім тільки за однієї умови:  ти переможеш мене у спарингу або хоча б наблизишся до цього.