Розділ 7

– Мереді, тобі не потрібно запам’ятовувати всю інформацію, яку я розповідаю, якщо щось станеться на Балу поруч буде Його Величність або я, ми тобі допоможемо, – бурмотів Верден, він весь час такий, але, незважаючи на це, він милий, хоч і приховує свою доброту за маскою беземоційності. Ми здружилися з ним за цей короткий час.

– Ти маєш рацію, але хіба мені не потрібно показати їм що я не та хто просто буде чекати на допомогу, коли мене ображають?

– Якщо вони тебе ображатимуть, просто шли їх до біса. Їм це точно не сподобається, – на його обличчі заграла підступна посмішка, – якщо ще вкажеш на їх невихованість у половини просто пар з вух піде.

– Вердене, за що ти так їх любиш, хіба вони не чудові правителі?     – із схожою посмішкою я відповіла йому.

– Ти мене не правильно зрозуміла, – вираз його обличчя знову повернувся до серйозного, - жоден із королів не зачепить тебе, це буде їхня шайка, яку вони пошлють, щоб перевірити твою стійкість. – він подивився на мене, і в його очах проблискували вогники, – або нахабність, чим нахабніше себе ведеш, тим більше проявляється твоя зверхність над ними бовдурами, і тоді їхні господарі зрозуміють, що тебе краще не чіпати. Головне у цій справі не перегнути, бо вони можуть образитись, а ми, тумані, коли злимося не завжди контролюємо себе, і можемо ненароком вбити, – після цих слів він пожав плечима, типу це буденна справа, ніби тільки що розповідав про те, що кожен ранок починається з кави з рогаликами, та відвів погляд.

– Не те об мене цікавили їх чуття, але хіба для вашого королівства це не створить проблем?

– Ні. Якби там не було ніхто із них не буде руйнувати відносини з Емберлайном, адже це, в першу чергу, погано для них, – сказав він, дивлячись  у вікно, яке було попереду нього. Куточки його губ піднялися, створюючи ту саму посмішку, яка була там всього кілька хвилин тому, після чого продовжив, – а якщо вони все-таки будуть, то вирішувати їх буде Ріель.

Час від часу мені здається, що він ненавидить його... Він перевів свій погляд із пейзажу за вікном на настінний годинник, після чого нахмурив брови, і сказав:

– Час на обід, зараз за розкладом перевірка твоїх акторських здібностей перед прислугою.

Йому явно не подобалася брати участь у цих виставах, проте він та сама третя "не зацікавлена" сторона, але ніхто його не питав. Він просто має бути там, щонайменше для того щоб розбороняти нас, мене та Ріеля. Я періодично підколюю його, а Верден рятує його від мене.

– Вердене, –  він перевів погляд на мене, і я продовжила, – що із моїми рідними?

– Від ранку нічого не змінилося, вони у повній безпеці під захистом кількох особистих охоронців Ріеля, а вони одні із найсильніших у нашому королівстві. Зараз твої рідні тебе не пам’ятають, бо Ріель, за допомогою своєї сили, трішки відкоригував їхні спогади, вони зараз думають, що ти поїхала на навчання по обміну.

 – Куди? – поцікавилась я.

  – Уявлення не маю, – стиснув плечима він, і на його обличчі знову заграла посмішка, проте цього разу вона була іншою – широкою, – коли повернешся можеш сказати будь-яке місце, і це не буде брехнею.

 Він відвернувся, і знову поглянув на годинник, після чого повернувся назад, але уже без посмішки. Як так швидко можна змінювати емоції?

–   Нам час, він ненавидить, коли запізнюються.

– Думаю, мене він готовий чекати вічно, – підводячись, казала я, і тепер уже у мене на обличчі грала широка посмішка.

–  Безперечно, – пробурмотів Верден. Після цього ми пішли до столової, де уже сидів Ріель, дивлячись вниз, і як тільки відчинилися двері пролунало злісне бурмотіння:

– Вердене, якого біса ти запізнюєшся, мені здається ми про пунктуальність та важливість часу уже говорили, – він підвів голову, але його очі все ще дивилися вниз, – тобі, схоже, сподобалося слухати ту годинну лекцію про це, що ж, – він перевів погляд зі столу на нас, і заусміхався, паралельно продовжуючи фразу, – я можу повторити… Побачивши мене, його очі округлились, і вираз обличчя відразу змінився на більш поблажливий і якийсь… закоханий, можливо.

– Мері, мила, я такий щасливий вас бачити, – він підвівся з-за столу та попрямував до мене. Підійшовши, він дивився мені прямо в очі, паралельно взяв мою руку у свою і, нахилившись поцілував її, не перериваючи зорового контакту. Що ж його акторська майстерність заслуговує на визнання.

– Ваша Величносте, – він здригнувся все ще нахилений біля моєї руки, – як ви може перед кимось таким як я нахиляти свою голову, хіба я гідна цього?  Він випростався, не перериваючи зорового контакту, відповів:

– Ви явно применшуєте своє значення у моєму житті, – невелика пауза, – заради вас я ладен війни починати, якщо у цьому буде потреба.

Від таких слів у мене мали б літати метелики у животі, але натомість всередині все зжалося від розуміння, що все це просто гра, і його слова також… від розуміння, що ніхто і ніколи не зробить цього заради мене. Вкрай неприємне відчуття… Не те щоб я була романтичною людиною або потребувала цього, але сумно все одно було. Сумно від того, що це брехня.

«Заспокойся, принцесо, ти занадто нервуєш, щоб це не було все вирішиться, і якщо чогось жадаєш – ти це отримаєш» –

Пролунало у мене в голові.

 Що це вбіса таке? Потрібно у Вердена запитати пізніше…