Розділ 4

Ми повільно рухались назад до провулку, який був неподалік будинку в якому я живу. Там ніколи немає людей, занадто лячне місце. Я… помру сьогодні? Якщо так, то трішки сумно помирати у двадцять, але нехай так. Що взагалі життя? Термін, який ми фізично існуємо у цьому світі? Чи час, який ми відчуваємо якісь почуття: біль, закоханість, провину та інше?

Поки я була в роздумах, ми прийшли до провулку. Зупинившись, чоловік сказав мені повернутись. Я виконала наказ. Повернувшись преді мною стояв високий, широкоплечий чоловік у плащі, яким було закрито його обличчя.

–  Що ж варто повертатися назад, – він дістав якусь дивну річ з-за пояса, взяв мою руку та почав щось бурмотіти. Проте він, не встигнувши договорити, впав. Ну впав, тай нехай,  час забиратися звідси та пити какао, читаючи книгу, яка чекає на мене уже декілька годин. 

Повернулася, побачила якогось типа перед собою.

– Здається вам потрібно піти зі мною, – сказав той, – це необхідно в першу чергу для вас, а саме для вашої безпеки.

–  Вимушена відмовитися, – відповіла йому, – моя безпека – це те за що вам не варто перейматися, я не боюся померти. – після цієї фрази пройшла повз нього. На мене чекає читання та какао, а два якихось бовдура намагаються мені завадити, не знаю їх, але вони уже мене дратують.

–  Що ж прийдеться забрати вас силоміць, – після цих слів у очах все потемніло… Схоже я втратила свідомість.

***

Прокинувшись, я ледь розплющила очі. Повіки були дуже важкими, а ще у всьому тілі був нестерпний біль, відчуття ніби мене скинули з високої гори, і я залишилась живаю, проте половину кісток переламала.  Трішки оглянула кімнату, головний висновок – вона сто відсотково не моя.

Кімната була досить просторою. Ліжко було оббите дорогоцінними шовком, що створювали відчуття затишку. По кімнаті можна знайти різьблені дерев'яні шафи та тумбочки. Відчуття,  ніби потрапила у середньовіччя.

Я спробувала піднятися, але тіло ясно дало зрозуміти, що найближчих два дні з ліжка – не піднімаюся.

З іншого боку дверей, почувся голос. Після цього вони відчинилися, і до кімнати зайшли два чоловіка. Один з них русявий із коричневими очима. Волосся було світло-солом'яного відтінку , а коричневі очі були кольору кави . Доволі привабливий...

Кароокий підійшов ближче та нахилився в знак привітання, а після чого почав теревенити:

– Спершу хочу сказати, що я дуже радий що з вами все гаразд, – він пильно дивився на мене, – далі хотів би вибачитись за свого підлеглого, який повів себе не пристойно по відношенню до вас. Він добрий хлопець, але взагалі не вміє поводитися із паннами, тільки подумати проти волі, силоміць змусив вас з’явитися тут. Верден, – звернувся він до іншого, – що ти стоїш як вкопаний біля дверей, підійди ближче та вибачся перед панною.

– Як скажете, Ваша Високосте, - чоловік підійшов до ліжка , і я змогла розгледіти його ближче. Він - чоловік  з коричневим волоссям і смарагдовими очима. Його волосся має природний коричневий відтінок, його очі вражають яскравим смарагдовим кольором, який є дуже привабливим. Він, безперечно,був привабливий, загадковий. Він почав говорити:

– Перепрошую за неналежну поведінку, але я отримав наказ зберегти вам життя, тому не міг інакше. Прошуся віднестися з розумінням, я всього лише виконував свою роботу.

– Вердене, ти вибачаєшся чи просто робиш вигляд, а насправді відчитуєш її за те що вона не пішла сама і змусила тебе застосовувати силу. Вибачся нормально.

Хлопець подивився на кароокого із явним небажанням ще раз говорити, проте, розвернувшись знову до мене, він сказав:

– Вибачте, мені дійсно шкода, але  як я сказав раніше це моя робота, і я сподіваюся ви поставитеся до цієї ситуації із розумінням.

– Вердене, якщо я не помиляюся, мені кристально все одно на ваші вибачення та ступінь їх щирості, мене цікавить дещо інше… – сказала я це, дивлячись на цих двох, але я не встигла договорити кароокий мене перебив, що викликало роздратування:

– Що ж панну цікавить? Дам відповідь на все що зможу, – щира посмішка осяяла його обличчя.

– Ви могли б мене не перебивати, тоді все почули б. Проте я продовжу. По-перше, де я? По-друге, чому я тут? По-третє, хто ви, вбіса, такі?

– Упс, здається, ми забули представитися. Я – Ріель Емберлайн, – він трішки нахилив тіло та голову, у знак привітання. Після цього піднявся та показав рукою на іншого, – це Верден Майлз, мій помічник, – він стих, поки я думала. Кароокий має прізвище схоже на назву королівства, яку розповідала мені бабця, але це якась дурня. Подумавши про це. Я сказала:

– Ще два запитання.

– Звісно. Ви зараз знаходитесь у замку королівство Емберлайн, яке є частиною Гардійської імперії. Ви у замку правителя цього королівства , тобто мене. Тепер відповідаю на запитання: чому ви тут. Все просто, панні загрожує небезпека від одного із жителів цієї імперії, тому я повинен був зробити все для того, щоб ви були в безпеці. Тому в мене є до вас прохання: поживіть, поки все не налагодиться, тут. Пізніше, коли я буду впевнений, що вам нічого не загрожує, зможете покинути королівство, імперію, ба більше цей світ та повернутися до звичного життя, якщо ви цього дійсно захочете.

– Зрозуміло, поверніть мене назад.

– Вибачте, але ні. Мій обов’язок вам захистити, – твердо та впевнено мовив чоловік.