Наближення темряви

Наближався ранок 27 липня 2026 року. Володимира Гнатенко поверталася додому після важкої нічної зміни на заводі.

Місяць повільно ховався за обрій, а безлюдні вулиці маленького міста зустрічали її тишею. Вона важко зітхнула й опустилася на лавку. Сил дістатися додому майже не залишилося.

Раптом тишу розірвав рев двигуна мотоцикла. Підвівши голову, Володимира завмерла — перед нею зупинився байкер. Очі його ховалися за темними окулярами, а на губах грала лукава посмішка. Він був високим темноволосим чоловіком. 

— Привіт, красуне, — промовив він, злізши з мотоцикла. — Чому сидиш тут сама? Не хочеш покататися?

Вона мовчки дивилася на незнайомця. Було в ньому щось дивно знайоме. Наче вона вже колись бачила цю посмішку. Але де? 

Володимира й сама не зрозуміла, чому кивнула. Наче це рішення ухвалив хтось замість неї. Незнайомець знову всміхнувся й сів на мотоцикл. Вона примостилася позаду й міцно обійняла його.

Він різко викрутив ручку газу, і мотоцикл зірвався з місця. За кілька хвилин дорога привела їх до лісу. Зупинившись на невеликій галявині, незнайомець заглушив двигун, зліз із мотоцикла й подав Володимирі руку.

— Чому ми сюди приїхали? — запитала вона, сідаючи на колоду.

Незнайомець уважно подивився на неї й спокійно відповів:

— На все свій час. 

Після цього між ними запала тиша. Чоловік мовчки збирав сухі гілки, щоб розпалити багаття. 

Раптом, наче з-під землі, почала лунати музика. Незнайомець, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги, повністю зосередившись на розведенні вогню. 

Володимира відчула, як шкіра вкрилася мурашками, а руки почали дрібно тремтіти. 

Вона різко підвелася. У голові запаморочилося. Здавалося, музика продовжувала лунати звідусіль. Її супутник нарешті розпалив багаття й сів на колоду. Окуляри й досі ховали його очі. 

— Впізнаєш мотив?- запитав він у неї, посміхаючись. - Тобі раніше це подобалося.

-- Про що ти говориш? - поцікавилася Володимира, тремтячи всім тілом. 

Незнайомець повільно підвівся і наблизився до неї. Від нього йшла якась дивна енергія. 

Музика ставала дедалі гучнішою. Ліс повільно огортав туман. Високо в небі кружляли ворони. Їхнє каркання важким каменем лягало на її груди. 

Незнайомець різко зняв окуляри й поглянув на неї. 

— Тепер ти знаєш правду. 

Після цих слів він голосно розреготався. 

Володимира закричала й різко прокинулася. Вона була вдома. 

Наступного ранку, вийшовши з дому, Володимира завмерла. Біля тротуару стояв... той самий байк.