1.

Я ніколи не любила новорічні корпоративи.

Щороку все відбувалося однаково.

Спочатку всі удавали, що це звичайна ділова вечеря.

Потім бухгалтери танцювали під старі хіти.

Менеджери сперечалися про продажі навіть після третього келиха.

А ближче до півночі кожен раптом ставав тим, ким хотів бути насправді.

Сміливішим.

Веселішим.

Щасливішим.

Тільки я залишалася собою.

Секретаркою.

Дівчиною, яку ніхто не помічає.

Навіть сьогодні.

Особливо сьогодні.

Я поправила сріблясту маску й подивилася на своє відображення у великому дзеркалі ресторану.

Сукню я купила ще місяць тому.

Вперше за багато років дозволила собі щось дороге. Сьогодні я сніжна королева.

Темно-синя тканина облягала фігуру, відкривала плечі й підкреслювала талію.

Зазвичай я носила офісні сорочки та спідниці.

Сьогодні виглядала інакше.

Навіть красивою.

Принаймні мені хотілося в це вірити.

Але коли я зайшла до зали, нічого не змінилося.

Повз мене проходили колеги.

Віталися.

Посміхалися.

І йшли далі.

Ніхто не затримував погляд.

Ніхто не дивився довше секунди.

Ніхто не бачив жінку.

Лише Таню.

Секретарку.
Стікер.  
Дівчину, яка завтра знову відповідатиме на дзвінки.

Я ковтнула шампанське.

Потім ще.

І ще.

Можливо, саме тому мені було так боляче дивитися на Віталія.

Він стояв біля сцени й про щось розмовляв із партнерами.

Високий.

Упевнений.

Гарний настільки, що це здавалося несправедливим.

Навіть чорна маска на півобличчя не могла приховати його харизму.

Люди тягнулися до нього.

Завжди.

Я теж.

Тільки ніколи цього не показувала.

Три роки.

Три довгі роки я приходила на роботу раніше за всіх.

Знала його розклад напам'ять.

Пам'ятала, яку каву він п'є.

Які документи ненавидить підписувати.

Коли в нього болить голова.

Коли він нервує.

Коли злиться.

Я знала про нього все.

А він про мене майже нічого.

Одного разу він навіть переплутав день мого народження.

Я сміялася.

Сказала, що нічого страшного.

А потім плакала вдома в подушку, ненавидячи себе за дурні почуття.

— Таню, ти дивишся на нього так, ніби він останній чоловік на планеті.

Я озирнулася.

Оксана.

З келихом вина в руці.

— Не вигадуй.

— Я не вигадую. Я все розумію. Він такий сексі.

Вона хитро примружилася.

— У тебе ж на обличчі все написано.

— Тоді добре, що він не читає.

Оксана пирснула сміхом.

А я відвернулася.

Бо правда завжди звучить найболючіше.

Через годину мені стало душно.

У ресторані було надто багато людей.

Музика гриміла.

Хтось танцював прямо на сцені.

Хтось уже обіймався й лизався по кутках.

Я вийшла на терасу.

Із неба сипав сніг.

Повільний.

Пухкий.

Красивий. Наче  біла перина.

Я сперлася на поручні.

Видихнула.

Переді мною розкинулося місто.

Тисячі вогнів.

Тисячі чужих життів.

І десь серед них моє.

Маленьке.

Непомітне.

Звичайне.

— Чому така сумна?

Голос змусив мене здригнутися.

Я повернула голову.

Переді мною стояв чоловік.

У темній масці.