Розділ 20. Улюблені млинці

— Сонечко… сонечко, прокидайся, — ніжний голос лунає в мене над вухом. — Олі, сонечко… 

Я розплющую очі. Востаннє я прокидалася від ніжного голосу Амалії… Навіть не пригадаю коли. 

— М? Вже ранок? 

— Так, вже майже девʼята, — вона відходить від ліжка. — Батько поїхав на роботу, але обіцяв приїхати на обід. 

— Зрозуміла, — позіхаю і сідаю на ліжко. 

— До речі, — Амелія усміхається, поправляючи штори, щоб у кімнату потрапило більше сонця. — Я зробила млинці. Пам’ятаю, ти їх любила.

— Пам’ятаєте? 

— Звісно, — вона дивиться на мене трохи здивовано. — Думаєш, я не звертала уваги?

Мені чомусь стає ніяково.

— Просто… я думала, ви більше пам’ятаєте, що любить тато.

Амелія тихенько сміється.

— Твій батько їсть усе, що поставити перед ним. А от ти завжди вибирала млинці з полуничним варенням.

Я не знаходжуся, що відповісти. Стільки років я була впевнена, що вона намагається замінити мені маму. А зараз переді мною стояла просто жінка, яка пам’ятала, які млинці я люблю.

— Дякую…

— Не дякуй. Йди вмивайся, поки вони гарячі.

За десять хвилин я вже сиділа на кухні. На столі стояла велика тарілка млинців, домашнє варення, ягоди, кава і свіжовичавлений апельсиновий сік.

— Це все… для мене?

— Ну не для кота ж, — усміхається Амелія.

Я тихо сміюся.

— Як Сен-Тропе? — запитує вона, наливаючи мені каву.

— Дуже красиво.

— І… схоже, тобі там добре.

— Так, — я опускаю погляд на чашку.

— Через море?

— Не тільки, — зізнаюсь, але сама не розумію чому. 

Амелія уважно дивиться на мене.

— Там хтось є?

— Ми з ним просто… — замовкаю, так і не договоривши, бо навіть сама не знаю, ким ми є.

Друзі? Це моя дурна позиція. Після того поцілунку це слово звучить якось дивно.

— Він хороший? — тихо питає Амелія.

— Дуже, — навіть не думаю над відповіддю.

І лише сказавши це, розумію, наскільки легко воно злетіло з моїх губ.

— Тоді я рада.

— Чому?

— Бо коли ти приїхала сюди, твої очі були сумними. А зараз… вони світяться.

Я машинально усміхаюся і продовжую говорити: 

— Він трохи дивний.

— Усі хороші чоловіки трохи дивні.

— Він постійно мене рятує.

— Це романтично, — вона усміхається. 

— Ні! Це просто… я постійно потрапляю в якісь пригоди.

— А він постійно опиняється поруч?

Я мовчу, бо це правда. Амелія ледь помітно усміхається, але більше нічого не каже. І я вдячна їй за це.

Після сніданку я вирішую трохи пройтися садом. Тут майже нічого не змінилося. Та сама гойдалка. Той самий старий дуб. Ті самі троянди, які мама так любила. Я повільно проводжу пальцями по пелюстках і раптом відчуваю вібрацію телефона.

Раян.

На екрані висвічується повідомлення.

“Доброго ранку. Як ти? Париж ще стоїть?”

Я мимоволі усміхаюся.

“Стоїть. Але я тільки приїхала, ще не встигла нічого зламати.”

Відповідь приходить майже миттєво.

“Шкода. Я вже почав хвилюватися, що тобі там нудно.”

Я сміюся.

“Тобто я — ходяча катастрофа?”

“Ні.”

Кілька секунд друкує нове повідомлення.

“Ти моя улюблена ходяча катастрофа.”

Я завмираю. Серце чомусь починає битися швидше.

— Усміхаєшся? — лунає за спиною голос батька.

Я швидко ховаю телефон у кишеню й обертаюся. Він уже повернувся? Вже обід? 

Батько дивиться на мене так ніжно, що я навіть не вірю в те, що він мій батько. Але це дуже приємно. 

Ми нарешті стали більш схожими на щасливу родину. Точніше, взагалі на родину.