Розділ 19. Вечір біля вогнища

У батьківському домі я не була вже давненько, якщо говорити чесно. Після смерті мами я стала все рідше сюди приїжджати. А коли батько почав стосунки з Амелією, так взагалі не хотіла їхати. Не подумайте, Амелія добра жінка, але вона претендувала на роль моєї матері, а це точно не можливо. Бо для мене вона ніяк не могла б стати мамою. Лише жінка мого батька, а не мати. 

У кімнаті де я прожила вісімнадцять років нічого не змінилося. Лише стіл з вітальни сюди поставили, а так все таке, як я і памʼятаю. Навіть плюшевий ведмедик сидить на полиці.

Я дивлюся на нього й усміхаюся.

Колись мама сказала, що він охоронятиме мої сни. Я тоді їй повірила. А потім виросла і зрозуміла, що навіть ведмедики не можуть захистити від дорослого життя.

Я відкриваю шафу. На верхній полиці досі лежить коробка зі старими фотографіями. Не втримавшись, дістаю її. Ось я років у п’ять сиджу в тата на плечах. Ось ми всі троє біля моря. Ось мама сміється так голосно, що фотограф теж почав сміятися. Я ковтаю клубок у горлі. Як дивно… Колись ми були справжньою сім’єю.

— Олівіє? — я здригаюся.

У дверях стоїть Амелія.

— Вечеря майже готова, — м’яко каже вона. — Але твій батько придумав ще дещо.

— Що саме? — мене насторожує це. 

— Він вирішив розпалити вогнище у дворі.

— Вогнище? — я здивовано кліпаю.

— Каже, що давно цього не робив, — усміхається. 

Надворі вже починало сутеніти. На задньому подвір’ї потріскували дрова, а іскри повільно здіймалися в темне небо. Запах диму миттєво повернув мене у дитинство. Ми часто так сиділи. Мама пекла маршмелоу, а я завжди спалювала своє. Потім тато мовчки мінявся зі мною. Наче йому подобалося їсти вугілля.

— Ну що? — батько простягає мені довгу шпажку. — Перевіримо, чи не втратила ти навичку спалювати солодощі?

— Це був один раз, — я пирхаю. 

— Декілька років поспіль.

— Наклеп, — відмахуюсь від його слів. 

Амелія тихенько сміється.

— Ви дуже схожі.

Ми з батьком одночасно дивимося один на одного і так само одночасно відводимо погляди.

Я насаджую маршмелоу й підношу до вогню. Звичайно ж, через хвилину він починає горіти.

— Ой.

— Я ж казав, — батько забирає шпажку. — Терпіння, Олівіє.

— Воно в мене є.

— Ні.

— Є.

— Ти навіть зефір почекати не можеш.

— Бо я голодна, — обурено промовляю. 

Батько усміхається, по-справжньому, без звичної суворості. Я ловлю себе на думці, що дуже давно не бачила цієї усмішки.

Можливо, я просто забула, що вона існує.

Деякий час ми мовчки сидимо біля вогню. Полум’я тихо потріскує.

Амелія заходить до будинку по чай, залишаючи нас удвох.

Батько довго дивиться у вогонь, а потім видихає. 

— Є ще дещо, за що я маю попросити в тебе вибачення.

— За що? — я переводжу на нього погляд.

Він важко видихає вдруге. 

— За те, що повірив.

— Повірив у що? — насуплююсь.

— У статті, — в грудях ніби щось стискається. — Коли почали писати, що ти була коханкою того чоловіка…

Він замовкає, а потім продовжує: 

— Я повірив.

Полум’я потріскує між нами. Я мовчу. Не тому, що не знаю, що сказати. А тому, що ці слова досі болять.

— Ти навіть не подзвонив, — проводять відчуваючи ком у горлі. 

Він опускає голову.

— Не подзвонив.

— Не запитав, чи це правда.

— Не запитав.

— Просто вирішив, що всі навколо знають мою доньку краще, ніж її батько.

Його плечі ніби стають важчими.

— Найгірше навіть не те, що я повірив журналістам, — він дивиться мені просто в очі. — Найгірше те, що я не повірив тобі.

У мене зрадницьки щипає очі.

— Я все життя вчив тебе бути чесною. А коли настав момент, коли мав повірити власній доньці… Не зміг. — він гірко усміхається.

Я мовчу ще кілька секунд.

— Знаєш, що тоді було найболючішим?

— Що?

— Не Нолан, — батько здивовано дивиться на мене. — І навіть не всі ті статті… А те, що мій тато подумав, ніби я могла свідомо зруйнувати чужу сім’ю заради грошей чи статусу! — голос трохи тремтить. — Ти ж знаєш мене… Я б ніколи..

Він заплющує очі.

— Думав, що знаю.

— А я все чекала…

— Чого?

— Що ти хоча б один раз подзвониш і скажеш: “Олівіє, я не вірю жодному слову. Розкажи, що сталося.”

По його щоці повільно скочується сльоза. Я вперше в житті бачу, як плаче мій батько.

— Вибач мені… — його голос майже зривається. — Я злякався. Люди говорили одне, газети писали інше. Я був злий…Розчарований…. І дозволив цьому шуму заглушити єдиний голос, який мав слухати! — Він проводить долонею по обличчю. — Я дуже винен перед тобою, доню.

Я довго дивлюся на нього. Потім повільно пересуваю свій стілець ближче і обіймаю батька.

— Я пробачаю тебе, — він обережно обіймає мене у відповідь. — Але більше ніколи не вір чужим людям більше, ніж мені.

— Обіцяю, — тихо каже він. — Тепер я завжди спочатку слухатиму свою доньку.

— От і добре, — я усміхаюся крізь сльози. — Бо я дуже скучила за своїм буркотливим татом.

Батько сміється не голосно, але так щиро, що мені здається, ніби разом із цим сміхом між нами остаточно зникає та стіна, яку ми так довго будували одне між одним.