Розділ 18. Батько

Сказати чесно, я думала, що проводжати мене будуть тільки дівчата. Але коли біля воріт будинку побачила Раяна, який стояв, спершись на свій мотоцикл, то чомусь усміхнулася.

— Ну що? Втечеш і від нас? — запитує він.

— Лише на три дні.

— Уже легше.

Меланія демонстративно переводить погляд з мене на Раяна.

— Ми вам не заважаємо?

— Дуже, — відповідає Раян раніше за мене.

— Я так і знала! — задоволено сміється вона.

— Меланіє! — обурююся.

— Все-все. Ми з Дейзі вже йдемо.

— Ми взагалі-то тебе теж проводжаємо, — бурмоче Дейзі.

— Але ж бачиш, тут зараз романтичний момент.

— Немає тут ніякого романтичного моменту! — одночасно кажемо ми з Раяном.

Дівчата переглядаються.

— Так, звичайно.

І йдуть геть.

— Вони колись перестануть? — зітхаю.

— Сподіваюсь, ні.

— Ти на чиєму боці? — я сміюся. 

— На їхньому. Це дуже смішно.

— Зрадник.

— Друг.

— Ага, звісно.

Він бере мою валізу.

— Ходімо.

Дорогою до аеропорту ми говоримо про все і ні про що. Про погоду. Про те, що Дейзі знайшла собі хлопця. Про пиріг. Про песика, який вкрав у Меланії сендвіч. Але про те, що нас обох зараз хвилює найбільше, не говорить ніхто.

Лише коли ми вже стоїмо біля входу в термінал, Раян раптом зупиняється.

— Мені це не подобається.

— Що саме?

— Те, що ти їдеш.

— Це ж не назавжди.

— Знаю.

— Та й Париж не на іншому кінці світу.

— Але не поруч.

Я мовчу.

— Раяне…

— Просто будь обережною.

— Я завжди обережна.

— Олівіє… — він піднімає брову.

— Добре. Майже завжди, — розводжу руками і цокаю язиком. 

— Це вже більше схоже на правду.

Я усміхаюся.

— Не хвилюйся. Все буде добре.

Він дивиться на мене так уважно, що мені навіть ніяково.

— Якщо щось станеться…

— Подзвоню.

— Одразу.

— Одразу, — погоджуюсь. 

— Не будеш мовчати?

— Не буду.

Він ніби лише зараз трохи розслабляється.

— Добре.

Я роблю крок до нього.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби проводжаєш мене не на три дні, а на три роки.

— Не перебільшуй.

— На два?

Раян тихо сміється.

— Іди вже.

Я стаю навшпиньки і обіймаю його, а він обережно обіймає мене у відповідь.

— Повертайся швидше.

— Сумуватимеш?

— Ні, — відпускає. 

— Брехун.

— Можливо.

Я сміюся й нарешті відходжу. 

Біля входу озираюся, а Раян досі стоїть на тому самому місці, і чомусь від цього стає дуже тепло.

Політ минає швидко. Париж зустрічає мене похмурим небом. Наче спеціально вирішив нагадати, що я повернулася додому.

Батько вже чекає біля виходу. Як завжди у дорогому костюмі. З прямою спиною. І таким самим серйозним обличчям.

Я підходжу ближче.

— Привіт.

— Привіт, Олівіє.

Ми кілька секунд просто стоїмо. Ніхто не знає, що робити далі. Тож я сама обіймаю його. Дуже коротко, але цього вистачає, щоб він трохи розгубився.

— Я радий, що ти приїхала.

— Я теж.

Майже всю дорогу ми мовчимо. Я вже починаю думати, що ця поїздка буде жахливо незручною, коли батько несподівано порушує тишу.

— Ти схудла.

— Це замість “я скучив”?

Він усміхається кутиками губ.

— Можливо.

— Ну тоді відповідь — ні. Просто у Сен-Тропе дуже багато ходять пішки.

— А ще їдять круасани.

— Саме тому я й не схудла.

Він тихо сміється і я завмираю. Здається… я вперше за дуже довгий час чую, як сміється мій батько.

— Олівіє… — його голос знову стає серйозним. — Я запросив тебе не просто так.

— Знаю.

Він міцніше стискає кермо.

— Я хочу попросити вибачення.

Я навіть повертаю голову. Мені не почулося?

— За що саме?

— За те, що намагався прожити твоє життя замість тебе.

У мене перехоплює подих, тож я навіть не відповідаю. 

— Я думав, що так буде правильно.

— І що з цього вийшло? — нарешті кажу хоч щось. 

Він мовчить, а потім каже: 

— Нічого хорошого. 

Я дивлюся у вікно.

— Знаєш… мені дуже не вистачало однієї фрази.

— Якої?

— “Я пишаюся тобою.”

Батько мовчить так довго, що я вже думаю, ніби сказала щось зайве. А потім тихо говорить:

— Я пишаюся тобою, Олівіє.

І знаєте, чомусь саме після цих чотирьох слів мені хочеться плакати набагато сильніше, ніж після всіх наших сварок.