Розділ 17. Повідомлення батька

«Олівіє, то коли на тебе чекати?» 

Я сьорбаю ранкову каву на терасі й перечитую це повідомлення ще раз, і ще раз. Що мені відповісти? Не те щоб я дуже зла була на батька… Ні, я була зла місяць тому, але зараз тут, у Сен-Тропе, я нарешті відпустила образу та просто насолоджуюсь відпочинком. На щастя я достатньо накопичила грошей, щоб не думати про них зараз. Як відчувала. Але я не про це. Батько. Ми ніколи не були у теплих стосунках з ним, але й точно не у таких, де тихо ненавидимо одне одного. Батько був суворим, але справедливим і я поважаю його, та зараз… Не знаю. Чи варто їхати до нього? Чи не стане це проблемою? 

— Раян пише? — неочікувано мене торкаються і я ледь не підстрибую на стільці. 

— Господи, Дейзі! — дивлюсь на подругу. — Хто ж так лякає?!

— Значить, точно не Раян, — задоволено усміхається вона й без дозволу сідає поруч. — Бо якби писав він, ти б зараз усміхалася, як закоханий пінгвін.

— Я взагалі не знаю, як усміхаються пінгвіни.

— Але не заперечила, що закохана, — лунає голос Меланії, яка саме виходить на терасу з тарілкою фруктів.

— Ви обидві нестерпні.

— Дякуємо, — одночасно відповідають вони.

Я тільки закочую очі й знову дивлюся на телефон.

— То хто пише? — вже серйозніше запитує Дейзі.

Я мовчки простягаю їй екран. Вона швидко читає повідомлення й передає телефон Меланії.

— Ого… — задумливо протягує та. — Це від твого батька?

Я киваю. На терасі несподівано стає тихо.

— І що думаєш? — обережно питає Дейзі.

— Не знаю. З одного боку, я наче вже не тримаю на нього образи. З іншого… мені страшно. А якщо ми знову посваримося? Якщо він знову вирішить, що краще знає, як мені жити?

— А ти чого хочеш? — Меланія задумливо крутить чашку в руках.

Я кілька секунд мовчу.

— Чесно?

— Бажано, — вона трохи відсуває чашку. 

— Хочу перестати постійно прокручувати це в голові. Мені набридло думати, чи правильно він тоді вчинив, чи правильно вчинила я.

— Ось, — Меланія клацає пальцями. — Це і є відповідь.

— У сенсі?

— Якщо ти не поїдеш, то ще довго думатимеш: “А що було б, якби я погодилася?” А якщо поїдеш — принаймні дізнаєшся.

— Але ж усе може закінчитися погано…

— Може, — погоджується Дейзі. — А може, навпаки. Іноді одна розмова закриває питання, яке людина носить у собі роками.

Я дивлюся на них обох.

— А якщо він не змінився?

— Тоді ти просто сядеш у літак і повернешся до нас, — спокійно відповідає Меланія. — Але вже без цього каменя на душі.

— До того ж, — додає Дейзі, — ти тепер зовсім інша Олівія. Та, що приїхала сюди, і та, що сидить зараз перед нами, це дві різні людини. Раніше ти втекла б від цієї розмови. А зараз хоча б думаєш про неї.

Я замислююся. Можливо, вони мають рацію. Мені не потрібно їхати туди, щоб повернути все назад. Мені потрібно поїхати, щоб нарешті поставити крапку. Або… почати новий розділ наших із батьком стосунків.

Я відкриваю повідомлення ще раз і кілька секунд дивлюся на миготливий курсор.

Потім починаю друкувати.

«Приїду на кілька днів. Думаю, нам справді потрібно поговорити.»

Натискаю кнопку відправити й видихаю.

— Ну що? — нетерпляче запитує Меланія.

Я показую їм телефон. Дівчата переглядаються, а потім усміхаються.

— Оце вже наша Олівія, — каже Дейзі.

— Та сама, що рятує потопаючих, свариться через останній шматок пирога й тепер ще й не боїться поговорити з власним батьком, — додає Меланія.

— Не перебільшуй, — сміюся я. — Боюся. Дуже боюся.

— Хоробрість — це не коли не страшно, — тихо каже Дейзі. — Це коли страшно, але ти все одно робиш крок уперед.

Після розмови з дівчатами, думка про зустріч із батьком вже не здавалася мені чимось жахливим. Лише необхідним кроком у наших стосунках. 

Після сніданку я запропонувала подругам прогулятися, але виявилось, що Дейзі вже запланувала прогулянку з учорашнім красунчиком Алексом, а у Меланії сьогодні сімейний обід. Тож якось так я залишилась сама у великому будинку. 

У момент, коли я вирішила піти до себе у кімнату і посидіти під прохолодним кондиціонером, у двері постукали. Оскільки я вперше чую, щоб хтось стукав у ці двері, я здивувалася, але пішла на відчиняти. 

— Привіт, — на порозі стояв Раян, а в руках тримав пакет з пекарні. 

— Привіт. А ти чого тут? 

Пропускаю його всередині будинку. 

— Проходив поруч і вирішив зайти, — впевнено крокує на кухню. — Сподіваюсь ви не проти? 

— Я одна у будинку, — знищую плечима. — Тож я не проти. 

— А я на всіх узяв круасани, — розгублено промовляє Раян. — Невже… мені доведеться самому все це з’їсти? — він театрально зітхає й зазирає в пакет.

— Дуже сумна історія, — усміхаюся. — Думаю, ти впораєшся.

— Не впораюся. — дістає паперовий пакет і починає викладати на стіл випічку. — Один з шоколадом… один з мигдалем… два класичних… і ще ось цей із фісташковим кремом.

— Ти що, скупив половину пекарні? — я здивовано піднімаю брови. 

— Майже.

— Навіщо так багато?

— Не знав, хто буде вдома.

Я сміюся й ставлю чайник.

— Тоді тобі дуже не пощастило. Сьогодні тут тільки я.

— Не перебільшуй, — усміхається він. — Це навіть краще.

На мить між нами западає тиша. Але зовсім не незручна. Раніше мовчання між нами хотілося чимось заповнити. Зараз же воно чомусь здається правильним.

— Кава? — запитую.

— Якщо можна.

— Можна навіть дві.

Я дістаю дві чашки, а Раян уже без дозволу знаходить тарілки.

— Ти занадто швидко освоївся в цьому будинку, — проводжу його поглядом. 

— Просто гарна кухня.

Через кілька хвилин ми вже сидимо на терасі. Теплий вітер приносить запах моря, а вдалині чути крики чайок. Раян відламує шматочок круасана й раптом уважно дивиться на мене.