Розділ 16. Пікнік, на березі моря, з сюрпризом

Олівія

Сестра Раяна дуже гарна, але не скажу, що вони з ним дуже схожі. Можливо тільки губами, а так геть різні риси обличчя, та і характеру тим паче. Раян більш різкий і бойовий, а Лілія тендітна й ніжна. 

Сподіваюсь їх спільна вечеря пройде легко. Його сестра не виглядала, як людина, що звинувачує брата у тому, що сталося, хоча Раян сильно переживає через це. Сподіваюсь в них все буде добре. 

— Ти чого тут сама сидиш? — на кухню заходить Дейзі. — Все добре? 

— Так, все гаразд, — підходжу до плити. — Думаю, що приготувати на обід. Є ідеї? 

— Меланія пропонувала піти відпочити десь біля моря, — Дейзі підходить до мене. — Можемо там перекусити щось. 

— Біля моря? — перепитую, відкриваючи холодильник. — Це звучить значно краще, ніж стояти біля плити.

— От і я так думаю, — усміхається Дейзі. — Візьмемо сендвічі, лимонад і підемо на пляж. Я ще знайшла місце, де здають сапборди. Можемо навіть покататися.

Я завмираю від спогадів 

— Після того, як я грала у геройку? Думаєш, я ще хоч раз добровільно полізу у воду?

Дейзі кілька секунд мовчить, а потім починає сміятися.

— Справді. Забула, що ти вже виконала річний план із героїзму.

— І ледь не виконала план із потопельництва, — додаю з самоіронією. 

Ми обидві сміємося. У цей момент на кухню заходить Меланія, сонно позіхаючи.

— Про що ви вже сперечаєтеся без мене?

— Я розповіла про твою ідею піти на пляж, а Олівія боїться моря, — пояснює Дейзі.

— Вона не моря боїться, — хитро всміхається Меланія. — Вона боїться, що знову доведеться чекати, поки її врятує один дуже гарячий брюнет.

— Меланіє!

— Що? Я ж нічого не сказала.

— Ти сказала абсолютно все, — незадоволено посміхаюсь. 

Вона театрально знизує плечима.

— До речі… Як там вечеря Раяна із сестрою?

Я ненадовго замислююсь, бо навіть не думала писати і відволікати його. 

— Сподіваюся, добре.

— Ти так переживаєш за нього? — примружується Меланія.

— Як за друга.

— Ага.

— Саме як за друга.

— Звісно-звісно.

Я лише фиркаю у відповідь.

— Якщо ти зараз почнеш свої романтичні теорії, я піду збиратися без вас! — схрещую руки на грудях, щоб підкріпити свої слова вагомістю. 

— Уже мовчу.

Через пів години ми вже виходимо з будинку. Сонце стоїть високо, а вузенькі вулички Сен-Тропе пахнуть свіжою випічкою й морем.

Дейзі майже одразу знаходить маленьку крамницю з фруктами й купує полуницю та виноград.

— Пікнік без фруктів — не пікнік, — заявляє вона.

— А без круасанів? — уточнює Меланія.

— Це вже злочин.

— Нарешті хоч у чомусь ми однодумці.

Я лише усміхаюся, дивлячись на них. Ще кілька тижнів тому я навіть не підозрювала про існування цих двох дівчат, а тепер не уявляю, яким був би Сен-Тропе без їхніх нескінченних суперечок.

Ми звертаємо на набережну, коли мою увагу привертає знайома постать неподалік. Він стоїть біля невеликого квіткового кіоску й уважно розглядає букети.

— Дивіться, — тихо кажу.

Меланія одразу переводить погляд.

— Ого…

— Він купує квіти? — дивується Дейзі.

Я теж не можу приховати здивування. Раян після довгих роздумів обирає невеликий букет білих польових квітів, дякує продавчині й іде в протилежний від нас бік.

— Кому це він? — майже пошепки питає Меланія.

Я дивлюся йому вслід і чомусь мені здається, що відповідь знаю.

— Сестрі, — тихо кажу. — Думаю… він хоче надолужити втрачений час.

На душі несподівано стає тепло. Я усміхаюся сама до себе. Можливо, Раян не вміє красиво говорити про свої почуття, але, він точно уміє показувати їх вчинками.

Ми знаходимо невеличку ділянку пляжу, де майже немає людей. Сонце вже починає опускатися до горизонту, фарбуючи море у золотисто-помаранчеві кольори. Хвилі тихо накочуються на берег, а теплий вітер приносить запах солі. Обожнюю запах морської солі, що змішується з запахом цитрусів. 

— Ну що, — Меланія розстеляє великий плед, — офіційно оголошую наш дівчачий пікнік відкритим!

— Нарешті, — Дейзі дістає з пакета сендвічі. — Я вже почала думати, що помру з голоду.

— Якщо ти помреш, то хто нам пироги пектиме? — цілком серйозно питаю я.

— Справді… Тоді доведеться вижити.

Ми вибухаємо сміхом.

Поступово розмови переходять від жартів до всього на світі.

Дейзі розповідає про кумедних клієнтів, які можуть о третій ночі попросити “лише трохи переробити дизайн”.

Меланія згадує своїх колишніх і щоразу додає:

— Добре, що я тоді була дурною. Зараз би такого навіть до себе у телефон не записала.

— А ти, Олівіє? — питає Дейзі. — Про що зараз думаєш?

Я відкушую шматочок сендвіча.

— Про те, що вперше за дуже довгий час мені просто добре.

Меланія усміхається.

— Це через Сен-Тропе чи через одного колишнього поліцейського?

— Через море.

— Брехуха.

Я лише показую їй язика.

Через деякий час ми вже сидимо мовчки й дивимося на захід сонця. Небо стає рожевим, потім помаранчевим, а море ніби віддзеркалює кожен відтінок.

— Можна я тут назавжди залишуся? — тихо питає Дейзі.

— Якщо будеш пекти нам пироги, то дозволяю, — відповідає Меланія.

— Як щедро.

Саме в цей момент повз нас пробігає великий золотистий ретривер.

— Песик! — радісно вигукує Дейзі.

Собака, ніби почувши її, різко змінює напрямок.

— Ой…

Наступної секунди він буквально стрибає на неї.

— А-а-а!

Дейзі падає прямо на плед, голосно сміючись, а пес починає радісно облизувати їй щоки.

— Та заберіть від мене цього волохатого нападника!

— Мені здається, він тебе вже всиновив, — сміюся я.

— Бароне!

Чоловічий голос лунає зовсім поруч. До нас швидко підбігає високий чоловік років тридцяти. Світло-каштанове волосся трохи розкуйовджене від вітру, засмагла шкіра, легка лляна сорочка із закачаними рукавами. Доволі привабливий.