Розділ 15. Лілія

Раян
 

Побачити Лілію ось так, посеред вулиці, я точно не очікував. Я чекав і сподівався, що вона коли буде готова, то сама прийде до мене. Але зустріч сталася геть спонтанною. Вона виглядає краще, аніж після допиту. Тоді я востаннє її бачив. Волосся довше, ніж я памʼятаю, а на руці тепер маленьке татуювання пташки. Лі не хотіла тату, наскільки я памʼятаю. Але все змінюється. 

Обіймаючи сестру, я не хотів відпускати її. Раптом знову не побачу Лі?

— Вибач… — тихо прошепотів я.

— За що?

— За все.

Вона мовчала.

— Я не зміг тебе захистити.

Лілія відсторонилася й подивилася мені прямо в очі.

— Це була не твоя провина.

— Ні, моя, — відводжу погляд. 

— Раяне…

— Якби я тоді…

— Не треба.

Її голос був спокійним, але твердим.

— Якщо ти зараз почнеш звинувачувати себе, я просто піду.

Я замовк. Вона добре мене знала.

— Я не зникла через тебе, — продовжила Лілія. — Мені просто потрібно було навчитися жити заново.

Я кивнув, хоч і не вірив до кінця.

Позаду нас почувся несміливий голос: 

— Мені… мабуть, краще піти?

Я озирнувся. Олівія. За всіма цими емоціями я зовсім забув, що вона стоїть поруч. Вона виглядала розгубленою.

— Олівіє, — сказав я. — Це моя сестра. Лілія.

Дівчина одразу усміхнулася.

— Дуже приємно познайомитися.

— Навзаєм, — відповіла Лілія, уважно розглядаючи її. — Це твоя дівчина? 

— Ми друзі, — відповідає Олівія за мене. 

Я б хотів сказати, що ми не друзі, що між нами є щось, що важко описати, але оскільки Олівія вважає мене другом, то нехай так і буде. Поки що. Я не хочу тиснути на неї. Тим паче цей козел Нолан знову зʼявився на радарі. Як взагалі знайшов її? 

— Шкода, — голос сестри повертає мене до реальності, — Бо ти дуже мила, Олівіє. 

— Дякую, — дівчина ніяково посміхається і я ловлю себе на думці, що хочу постійно бачити її милі ямочки. 

— Раяне, я зараз трохи зайнята, — сестра вказує поглядом на пакет з продуктами. — Але пропоную зустрітися сьогодні ввечері і разом повечеряти… Я давно думала запросити тебе, але не могла.

— Я з радістю прийду до тебе на вечерю, Лі, — знову обіймаю сестру. 

— До речі, Олівіє, якщо буде час, то також приходь, — сестра дивиться на неї з надією.

— Я б з радістю, та в мене є деякі плани на цей вечір, — мило посміхається. — Але якщо запросиш наступного разу, то я обовʼязково прийду! 

— Буду мати на увазі, — вони посміхаються одна одній. — Що ж, тоді я буде тебе чекати о шостій вечора у мене, — це вже адресовано мені. — Не запізнюйся! 

— Прийду вчасно. Обіцяю! 

— До зустрічі, Олівіє, — Лі перша обіймає її і я відчуваю якесь полегшення. 

Лілія давно нікуди не виходила, а тим паче не обіймала. Тож ці десять хвилин зустрічі, подарували надію, що вона дійсно змогла залишити все у минулому. 

Ми ще кілька секунд дивимося вслід Лілії, поки вона не зникає за рогом.

Я навіть не помічаю, що усміхаюся.

— Схоже, сьогодні хороший день, — тихо каже Олівія.

— Найкращий за дуже довгий час.

Ми повільно рушаємо вулицею. Кілька хвилин мовчимо, але ця тиша не напружує.

— До речі, — порушує мовчання Олівія. — Я так і не відповіла Лілії чесно.

— На що саме?

— Коли сказала, що маю плани на вечір.

— А хіба не маєш? — я здивовано дивлюся на неї.

—Жодних планів, — вона лукаво усміхається.

— Серйозно?

— Авжеж. — киває головою. 

— Тоді навіщо збрехала? — я здіймаю брову. 

Вона схрещує руки за спиною й починає крокувати трохи попереду.

— Я вирішила, що після такої довгої розлуки брат із сестрою мають повечеряти лише вдвох.

— Олівіє… — я завмираю. 

— Навіть не сперечайся! — вона повертається до мене. — Ви не бачилися майже рік. Це ваша зустріч. Не хочу бути тією дивною дівчиною, яка прийшла третьою.

— Ти не була б дивною, — мимоволі всміхаюся.

— Була б.

— Ні.

— Була б, — закочує очі. 

— Добре, була б.

— От бачиш! — вона тріумфально усміхається. 

Я тихо сміюся.

— Дякую.

— За що?

— За те, що зрозуміла.

— Це ж очевидно, — розводить руками. 

Ми звертаємо на тиху вуличку. Сонце вже починає ховатися за будинками, залишаючи золотаві плями на бруківці.

— Знаєш… — кажу несподівано навіть для себе. — Ти перша людина, якій я хочу це розповісти.

Вона уважно дивиться на мене.

— Про Лілію?

Я киваю.

— Ти знаєш лише частину історії.

Вона нічого не каже. Просто слухає.

— Того вечора ми домовилися подивитися кіно. Лілія дуже хотіла піти в кінотеатр. Казала, що виходить якийсь дурнуватий фільм, який усі критикують, а тому його точно треба подивитися. — на моїх губах з’являється сумна усмішка. — Вона навіть купила попкорн заздалегідь. Сеанс був о восьмій вечора. Я мав закінчити роботу о сьомій… Але з’явилася термінова справа. Затримання. Допити. Папери… Я написав їй, що трохи запізнюся, а вона відповіла лише: “Не хвилюйся. Почекаю.” — я ковтаю клубок у горлі. — Не дочекалася.

Олівія зупиняється. Я теж. 

— Коли я нарешті звільнився… мені подзвонив напарник, він був неподалік. Він сказав лише одну фразу… — Я заплющую очі. — “Раяне… швидко приїжджай. Лілія поранена.” Мені досі іноді сниться той дзвінок…. Коли я прибіг… Вона лежала на асфальті. Вся побита, ледь притомна. Ті покидьки… Вони хотіли її зґвалтувати.

Повисла тиша. Навіть чайок більше не чути.

— Мій напарник прибіг буквально за кілька хвилин… Ще трохи… і він би не встиг. 

Олівія повільно бере мене за руку. Нічого не каже. Просто стискає мої пальці.

— Після цього Лілія перестала довіряти людям. — я дивлюся на наші руки. — А я перестав довіряти собі.

— Раяне…

— Якби я не затримався…