Розділ 14. Цікаві зустрічі

Вулиці Сен-Тропе були вже наповнені туристами, що стояли в черзі за ранковою дозою кофеїну. Сонце ще було не таким пекучим, тож я спокійно крокувала до призначенного місця зустрічі. Якось ми доволі часто почали пити каву разом. З моменту знайомства з Каміллою, я з Раяном ще разів пʼять після того зустрічалися і ходила пити каву. Треба йому запропонувати на обід разом сходити наступного разу. 

— Олівіє? — я зупиняюсь. — Важко було тебе знайти! 

Я обертаюсь на голос, бо не хочу вірити, що це дійсно він. Але позаду стоїть ніхто інший, як Нолан. 

— Що тобі потрібно? — роблю крок назад. — Ми з тобою все вирішили. 

— І що ж ми вирішили? — цей козел повільно починає крокувати до мене. — Я нічого не вирішував…. Через тебе мене звільнили, наречена пішла від мене і моїй карʼєрі кінець!! 

— І як тобі? — я зупиняюсь. — Як тобі у такому стані? …. Я також в ньому була, Нолане, тож не забувай про це! От, тільки я ще й була зраджена коханою людиною. 

— Зраджена?! Не сміши мене! 

І в момент, коли йому залишається декілька кроків до мене, переді мною буквально нізвідки зʼявляється Раян й закриває моєю спиною. 

— Якісь проблеми? — його голос звучить грубо. 

Широка спина знову закриває мене від людини, від якої я колись тікала.

— Тільки тебе мені тут не вистачало, — криво всміхається Нолан.

— А мені — тебе, — спокійно відповідає Раян. — Дивлюся, життя нічого не навчило.

— Не лізь не у свої справи.

— Вона — моя справа рівно з того моменту, як ти вирішив переслідувати її в Ліоні.

Нолан нервово сміється.

— І що? Знову будеш гратися в героя?

— Якщо доведеться — так.

Кілька секунд вони мовчки дивляться один одному в очі.

— Послухай уважно, — тихо каже він. — Вона більше не хоче мати з тобою нічого спільного. Ти приїхав в іншу країну й знайшов її тут. Це вже схоже на переслідування. Зробиш ще хоча б один крок у її бік, тоді розмовлятимеш уже не зі мною, а з французькою поліцією.

Нолан стискає щелепу.

— Ти думаєш, я тебе боюся?

— Ні. Але ти достатньо розумний, щоб не захотіти ще одного кримінального скандалу після всього, що вже про тебе написали.

Обличчя Нолана помітно змінюється. Він переводить погляд на мене.

— Це ще не кінець.

— Ні, — спокійно відповідаю я, виходячи з-за спини Раяна. — Саме кінець. Більше я не дозволю тобі псувати моє життя.

— Ми ще побачимо, — не може вгамуватися Нолан. 

— Якщо я побачу тебе поруч, то не думаючи викличу поліцію, — стаю поруч з Раяном. — Бо це вже переслідування. 

Чоловік востаннє кидає на нас погляд, розвертається і йде в інший від нас бік. 

— Ти як? Він нічого не встиг зробити? — Раян знову оглядає мене з ніг до голови. 

— Ні-ні, я в порядку… Дякую, мій рицарю на білому коні, — вирішую пожартувати, бо він з кожним разом все частіше рятує мене. 

— І де ж мій кінь? 

— Дивно, він хіба не тут тільки що був? — театрально граю здивування і Раян це смішить. 

Ми нарешті йдемо в кавʼярню, щоб відволіктися і випити кави з чимось солоденьким. 

— Знаєш, — роблю ковток капучино, — мені здається, що скоро власник цієї кав’ярні почне думати, ніби ми викупили тут постійний столик.

— А я не проти, — усміхається Раян. — Тут хороші десерти. 

— Ого! Ти щойно похвалив десерт? Запишу цей день у календар.

— Не перебільшуй.

— Ні-ні. Це історична подія.

Він лише хитає головою, стримуючи усмішку.  За останні кілька днів усе стало таким звичним, буденним. 

Ми зустрічалися майже щоранку, пили каву, сперечалися через дурниці, жартували й просто гуляли містом. І мені це подобалося значно більше, ніж хотілося визнавати.

Після кав’ярні ми повільно рушили вузенькими вуличками Сен-Тропе. Туристів ставало дедалі більше. Біля порту вуличний музикант грав на саксофоні, неподалік продавали морозиво, а з відкритих вікон маленьких ресторанів долинав аромат свіжої випічки.

— Морозиво? — киваю на кіоск.

— Серйозно? Після двох тістечок?

— Не засуджуй мене.

— Я навіть не починав.

Через кілька хвилин ми вже йшли набережною, тримаючи в руках ріжки з морозивом.

Ми мовчки крокуємо і насолоджуємося моментом. Я помічаю попереду, метрів за двадцять, дівчину, що йде повільно. Світло-русяве волосся зібране у високий хвіст. Світла лляна сукня. У руках — паперовий пакет із продуктами. Вона зупиняється біля квіткової крамниці й обертається.

 Раян раптом завмирає. Настільки різко, що я мало не врізаюся в нього.

— Раяне?

Він мовчить. Навіть не кліпає. У його руках повільно починає танути морозиво. Я переводжу погляд на незнайомку. Вона теж дивиться на нас. Спочатку її обличчя залишається спокійним, а потім очі округлюються від здивування. Кілька секунд ніхто не рухається. Мені здається, навіть шум міста десь зникає. Дівчина першою робить кілька кроків назустріч. Зупиняється зовсім поруч.

— Привіт… брате.

У мене всередині все перевертається. Брате? Я здивовано дивлюся спочатку на Раяна, потім на дівчину. Невже це і є та сама сестра, про яку він стільки розповідав…

Раян мовчить ще кілька секунд. Наче боїться, що варто лише кліпнути і вона знову зникне.

— Лі?..

Його голос ледь чутний. Дівчина несміливо всміхається.

— Так… Це я.

Я вперше бачу, щоб Раян виглядав настільки розгубленим. Він робить один крок. Потім ще один.

— Ти… Як ти? 

— Вже краще, — Лілія нервово сміється, але в очах уже блищать сльози. — Пробач, що не приходила.

Раян нічого не відповідає. Просто різко обіймає її. Так міцно, ніби боїться знову втратити.

Я мовчки відвертаюся до моря. Цей момент належить лише їм.

Не знаю, що точно між ними сталося, але я щаслива, що Раян нарешті обіймає сестру.