Розділ 13. Пироги

— Ми або розходимося, або бʼємося! — промовляю максимально серйозним тоном. 

— Чи не ти казала, що не битися сюди приїхала?! — Меланія стоїть в іншому кутку кухні, але виглядає трохи наляканою. 

— Так, але ти тоді нахабно не сжерла останній шматочок пирога, що готувала мені Дейзі! 

— Дівчата, годі вам! Я приготую ще один пиріг, або краще два, — Дейзі спокійно сидить на стільці і пʼє холодну каву. — Ніколи не думала, що побачу бійку за мій пиріг. 

Я схрещую руки на грудях і думаю, чи дійсно варто зараз починати бійку через пиріг? Тим паче, Дейзі сказала, що приготує ще один. Але чому вона має готувати ще один, коли цього цілком могло вистачити на всіх! Хапаю зі стола кухонне полотенце і жбурляю його у Меланію. Це по дитячому і цілком безглуздо, але вже як є. Я вчора лягала спати і мріяла зранку випити кави з цим пирогом, а Меланія його нахабно зжерла. Дівчина ухиляється від рушника і він падає на підлогу. 

— І все? 

— Я обурена, але битися з тобою не хочу, — сідаю поруч з Дейзі. — Та каву ти все ж таки приготуєш на всіх. 

— Це взагалі-то мій будинок! 

— Знаю. Але взагалі-то, — передражнюю голос Меланії, — Я плачу тобі за проживання. 

— Ой, усе. Почалося, — Меланія театрально закочує очі. — Вона заплатила за два місяці і тепер почуватиметься співвласницею будинку.

— Не співвласницею, — гордо випрямляю спину. — Привілейованою мешканкою.

— Дівчата, — Дейзі сміється, — ви прожили разом лише кілька днів, а сваритеся так, ніби одружені років десять.

Ми з Меланією одночасно повертаємося одна до одної.

— Не дай Боже! — вигукуємо в один голос.

Спершу кухні западає тиша, а потім ми всі троє починаємо сміятися.

— Добре, — підводиться Дейзі. — Мирова угода. Я печу два пироги. Один для нормальних людей. Другий — спеціально для вас двох.

— Чому другий окремо? — питаю я.

— Бо ви його однаково не поділите.

— Це правда, — киває Меланія. — Вона навіть крихти рахуватиме.

— Неправда!

— Правда.

— Якщо ви зараз знову почнете, — Дейзі піднімає дерев’яну ложку, — я взагалі нічого не пектиму.

Ми миттєво замовкаємо.

— Бачиш? — шепочу Меланії. — У цьому будинку найстрашніша людина — не ти.

— Ага. Це кухар.

Через десять хвилин кухня вже пахне кавою. Я сиджу на стільниці, Меланія нарізає фрукти, а Дейзі щось наспівує, замішуючи нове тісто.

— До речі, — раптом згадує Меланія. — Олі, сьогодні ж ти зустрічаєшся зі своїм… другом?

Вона спеціально виділяє останнє слово.

— Так.

— Другом, якого ти цілувала.

— Він мене поцілував.

— А ти відповіла.

— Це була… складна ситуація, — відводжу погляд. 

— Ага, — серйозно киває Меланія. — Дуже складно випадково цілуватися.

Я беру зі столу серветку й жбурляю в неї.

— Ай! Навіть не влучила, — фиркає вона.

— Бо я добра.

— Ні. Бо погано цілитися вмієш, — показує мені язика. 

— Зараз перевіримо! — Я хапаю ще одну серветку.

— Ні-ні-ні! — Дейзі швидко стає між нами, виставивши ложку, наче меч. — Я тільки помила підлогу!

— Вона перша почала.

— Бо це дуже смішно! — Меланія знову показує мені язика. 

Вона мала дитина, чи що? 

— Не смішно!

— Дуже смішно! — кривляє мій голос. 

Я вже відкриваю рота, щоб відповісти, коли мій телефон починає дзвонити. На екрані висвічується одне коротке ім’я. Раян.

Меланія миттєво нахиляється ближче.

— О-о-о…

Дейзі теж піднімає голову.

— Вмикай на гучний.

— Ні! — я швидко беру телефон і виходжу на терасу. — Привіт, — намагаюся говорити абсолютно спокійно.

— Привіт, — голос Раяна звучить трохи невпевнено. — Не розбудив?

Я усміхаюся від спогадів. 

— Ні. Тут взагалі-то ледь війна через пиріг не почалася.

На тому кінці дроту кілька секунд мовчать.

— Мені навіть страшно питати.

— І правильно.

Я чую його тихий сміх.

— Слухай… якщо ти не проти… може, сьогодні також вип’ємо кави?

Я дивлюся на море, що виблискує під ранковим сонцем.

— Проти. — Западає тиша. — Жартую.

— Олівіє… — він полегшено видихає.

— Що?

— Здається, ти починаєш на мене погано впливати.

— А мені здається, що це я поруч із тобою стаю дивною, — відповідаю таким самим тоном голосу, як і він. 

— Домовимося, що винні обоє?

— Домовилися, — усміхаюсь. 

— Тоді через годину біля фонтану?

— Домовились. 

Я завершую виклик і ще кілька секунд дивлюся на екран телефону, сама не помічаючи, як усміхаюся.

— Ну? — одразу ж лунає голос Меланії з-за дверей.

Я обертаюся. Обидві вже стоять у проході й дивляться на мене з абсолютно однаковими хитрими посмішками.

— Це буде не просто кава, так?

Я важко зітхаю.

— Знаєте… іноді мені здається, що мені простіше було б жити з акулами.

— Можливо, — усміхається Дейзі. — Але акули не допомогли б тобі обрати сукню на побачення.

— Це не побачення! — обурююся я.

Меланія багатозначно переглядається з Дейзі.

— Звичайно, Олівіє.

— Просто кава.

— Просто кава, — абсолютно серйозно киває Дейзі. 

— З чоловіком, якого ти цілувала, — додає Меланія.

Я стогну й закриваю обличчя руками:

— Господи… за що мені це? 
 

Пиріг вийшов навіть смачнішим, аніж попередній. У Дейзі точно талант до випікання, хоча вона і не визнає цього. Цього разу я сховала свою частину пирога у сірїй кімнаті й попрямувала на зустріч з Раяном. От, тільки, я ще не знала, кого я зустріну там.