Розділ 12. Камілла

Ранок почався з того, що я почала готуватися до зустрічі з Раяном. Я хотіла виглядати так, ніби накинула перше, що попало під руку, але при цьому, це мало виглядати гарно. Тож врешті-решт я обрала лляні штани білого кольору та звичайну майку такого самого кольору. Отримавши позитивний відгук від сонних дівчат на мій образ, я взяла маленьку сумочку і пішла на зустріч до Раяна.

Всю дорогу до кав’ярні я повторювала собі, що це просто кава, а не побачення. Просто кава з другом. Якому я дозволила себе поцілувати, і який мені дуже подобається.

Чудово, Олівіє. Просто чудово.

Раян уже чекав біля входу. На ньому була світла сорочка із закоченими рукавами та темні штани. Побачивши мене, він усміхнувся. І саме від цієї усмішки я остаточно забула всі заготовлені фрази.

— Привіт, — намагаюсь звучати спокійно і розслаблено.

Не треба подавати виду, що я нервую (і хочу повторити) через поцілунок.

— Привіт, — тисне мені руку.

Господи, які ми красномовні. Кілька секунд просто дивимося один на одного.

Потім Раян киває на сходи до кав’ярні.

— Ходімо?

— Ходімо.

На щастя, усередині доволі прохолодно. На відміну від мене. Ми займаємо столик біля великого вікна, замовляємо каву та круасани і поступово розмова починає текти набагато легше, ніж на початку. Ні я, ні Раян, не згадуємо за поцілунок.

Чоловік розповідає про своє життя після переїзду до Сен-Тропе, трохи говорить про сестру, але одразу помітно, що ця тема для нього трохи не приємна. Я змінюю тему і розповідаю про Ліон, про плани, які мала на майбутнє і якимось чином намагається розмова заходить за те, як я ледь не втопилася тут.

— Ти досі цим пишаєшся? — хитає головою Раян.

— Я врятувала людину! — вигукую і декілька людей озираються на мене.

— А потім мало не втопила себе, — саркастично промовляє він.

— Деталі. — знищую плечима.

— Це не деталі.

— Це дуже дрібні деталі, — продовжую стояти на своєму.

Раяна це смішить, тож він починає сміятися і я помічаю на його обличчі ямочки. А ще, ловлю себе на думці, що готова слухати цей сміх годинами.

Саме в цей момент біля нашого столика лунає знайомий голос:

— Ну нарешті.

Я завмираю, а Раян закриває очі. Потім повільно піднімаю голову, хоча розумію, що це Камілла. Я вже морально готуюся до шоу зі сценою ревнощів, або до пасивно-агресивних коментарів.

Камілла переводить погляд із мене на Раяна і раптом починає сміятися.

— О Боже, — театрально хлопає.

— Що? — насторожено питаю я.

— У тебе саме такий вираз обличчя, як я собі уявляла.

— Який? — чи то я не прокинулась, чи то вона не зрозуміло говорить.

— Наче зараз почнеться жіноча бійка, — вона легенько торкається мого плеча.

Я ж відчуваю, як починаю червоніти. Раян ховає усмішку за чашкою кави.

— Нічого подібного я не думала, — намагаюсь врятувати своє положення, але з тією інтонацією, якою я це сказала, роблю тільки гірше.

— Брехуха.

— Камілло! — Раян стає на мою сторону, тож мені стає трохи легше.

— Що? — вона безцеремонно сідає поруч. — Давайте я одразу заспокою вас обох.

— Нас обох? — перепитую.

— Так.

Камілла показує пальцем на Раяна.

— Цей чоловік відшив мене ще кілька місяців тому.

— Що?

— Саме так.

— Але…

— Ні, серйозно, — сміється вона. — Я була закохана. Він сказав, що бачить у мені тільки друга.

Я повільно повертаю голову до Раяна. Він виглядає так, ніби дуже хоче провалитися крізь землю.

— Це правда? — питаю.

— На жаль.

— Чому “на жаль”? — уточнюю.

— Бо тепер вона буде згадувати це до кінця мого життя.

— Абсолютно правильно, — погоджується Камілла.

Я все ще не можу повірити. Стільки часу я уявляла її суперницею. Красунею, яка ось-ось забере Раяна, а вона сидить переді мною й жартує над ним.

— То ви справді просто друзі? — обережно питаю.

— Найкращі, — відповідає Камілла.

Потім її очі лукаво блищать.

— На відміну від вас двох.

Я мало не давлюся кавою.

— Камілло! — чесно, готова була облити її кавою.

— Що? — вона невинно кліпає. — Я ж нічого не сказала.

Раян важко зітхає.

— Тобі більше нема чим займатися?

— Є.

— То займися, — чоловік не зводить з неї погляд.

Але погляд трохи роздратований, а не такий, яким він дивиться на мене.

— Уже займаюся, — вона широко усміхається, а потім нахиляється до мене. — До речі, Олівіє.

— Так?

— Якщо він почне поводитися як ідіот, одразу дзвони мені, — дає свою візитку. — Я маю досвід у таких справах.

— Камілло! — Раян ледь стримує себе.

— Що? Це цілком реалістичний сценарій для тебе.

Я не витримую і починаю сміятися. Я так нервувала, коли думала про них двох, а виявляє Камілла ніколи не була моєю суперницею. Точніше, колись була, але зараз точно ні.

Після нашої зустрічі я повертаюся до будинку, але дівчат вже немає. Воно може й на краще, бо ніхто не буде влаштовувати допит. Будуть, але не зараз. Я беру сік з холодильника і йду до своєї кімнати. Треба трохи відпочити.

Як тільки я лягаю на ліжко, не телефон приходить повідомлення. Я перевіряю одразу, бо думаю, що це може бути від Раяна, але воно не від нього.

«Приїдь додому. Поговоримо.»

Я заплющую очі і відкладаю телефон.