Розділ 11. Вино і розмови

— Тобто, він тебе поцілував, а ти втекла? — Меланія дивиться на мене, сидячи на моєму ліжку. 

— Так, але він перший сказав, що нам не варто… 

— Чекай, це той красунчик, що типу твій «просто друг»? — Дейзі сидить на підлозі і намагається паралельно працювати, бо фрілансери працюють навіть у Сен-Тропе. 

— Та ми ж дійсно просто друзі! Були, — уточнюю, — бо після поцілунку я нічого не розумію. Як мені з ним тепер поводитися? 

— Він точно не бачить у тобі подругу, або йому потрібна літня інтрижка, — дивлюсь на подругу, яка бере келих вина з підвіконня. — Що? Я точно не проти завести літню інтрижку з якимось гарячим чоловіком. 

Я заночую очі й встаю з ліжка. Чому я думала, що ці дві дівчини зможуть дати мені гарну пораду? 

— Мені треба випити, — виходжу з кімнати і йду на кухню, де вже стоїть відкрита пляшка вина Меланією. 

— Мені треба випити, — виходжу з кімнати і йду на кухню, де вже стоїть відкрита пляшка вина Меланією.

— О, чудово, — Меланія миттєво з’являється за моєю спиною. — Ти вже на етапі “мені треба випити”. Це прогрес.

— Це не прогрес, — закочую очі. 

— Точно! Бо це закоханість, моя люба! — вона кричить це на всю кухню і чесно кажучи, я готова вдарити їй за це. 

— Я не закохана. Він мій друг. 

— Одне іншому не заважає, — вона знизує плечима. 

Я нарешті дістаю келих і наливаю собі трохи вина. Меланія мовчки дивиться, як я роблю ковток.

— Ну?

— Що “ну”? — питаю трохи агресивно. 

— Допомогло?

— Ні.

— І не допоможе! Треба мінімум повний келих випити, — вона забирає в мене пляшку і доливає собі, а потім і мені. 

Я фиркаю від сміху, хоча й можливо від роздратування. Через кілька хвилин на кухню спускається й Дейзі зі своїм ноутбуком.

— Я вирішила працювати тут. Бо від ваших розмов продуктивності не меншає, зате веселіше.

— Вона закохалася, — одразу повідомляє Меланія.

— Не закохалася!

— Уже навіть заперечує як закохана людина.

— Господи, ти нестерпна! — я закриваю обличчя руками.

Саме в цей момент мій телефон починає вібрувати. Усі троє дивимося на екран.

Моє серце одразу вирішує влаштувати марафон, бо перед очима досі наш поцілунок. 

— Не бери, — миттєво каже Меланія.

— Бери, — одночасно говорить Дейзі.

— Дякую за підтримку.

Телефон продовжує дзвонити, я дивлюся на нього ще кілька секунд і усе ж відповідаю.

— Алло?

— Привіт, — його голос такий самий спокійний, як і завжди. 

— Привіт, — стосовно свого голосу не впевнена. 

— Не розбудив?

— Ні, розмовляла з подругами, — помічаю зацікавлені погляди цих двух осіб. 

— Зрозумів. 

На кілька секунд западає тиша, тож вирішую продовжити розмову першою:

— Як плече? 

— Нормально, — занадто різко відповідає. 

— Брешеш.

— Трохи, — я мимоволі усміхаюся.

Меланія починає беззвучно бити себе долонею по лобі.

— Я хотів дещо сказати, — голос Раяна стає серйознішим.

— Що саме?

— Вчора я не договорив, точніше сказав не все, — його голос стає інакшим, більш мʼяким. 

Відчуваю, як пальці сильніше стискають телефон.

— І?

— Я не пошкодував про поцілунок.

Світ ніби завмирає. Меланія бачить мій вираз обличчя і мало не падає зі стільця, а Дейзі взагалі відкладає ноутбук.

— Але? — тихо питаю я.

Бо після таких фраз завжди є “але”.

І Раян не розчаровує.

— Але я не хочу, щоб ти думала, ніби скористався моментом, — робить паузу. — Не хотів, щоб ти потім жалкувала про все це…. Тому вирішив сказати це зараз, коли ніхто ні в кого не стріляє, і коли ти не можеш бачити мого дурнувато виразу обличчя. 

— Дуже романтично, — не стримую сміх. 

— Я взагалі романтик. 

— Помітно, — облизує губи. 

На іншому кінці лінії чується його тихий сміх.

— До речі, — додає він. — Ти сьогодні зайнята?

— А що?

Перевіряю годинник, який показує, що вже інший день і майже перша ночі. 

— Просто хотів запросити тебе випити кави.

Меланія миттєво схоплює мене за руку.

— Погоджуйся! — шепоче вона так голосно, що це чує навіть сусідній будинок.

Я закочую очі.

— Мені здається, моя подруга щойно дала відповідь замість мене.

Раян сміється вже відкрито.

— Тоді я правильно зрозумів?

Я дивлюся у вікно, де сяють нічні вогні Сен-Тропе і чудово розумію, що справді хочу сказати “так”. Нехай це і буде помилкою. Та я не хочу втрати шанс відпочити і провести час з ним. 

— Так, Раяне. Кава звучить чудово, — посміхаюся мов ідіотка. — І Жан показав мені приховану перлину Сен-Тропе, тож ми повинні піти туди. 

— Я знаю де це, — чую різкий звук на тому кінці. — Вибач, я передзвоню тобі. 

— Раяне, все добре? — паніка знову починає охоплювати мене. 

— Так, все добре… Майже. Я втратив прекрасну пляшку рідкісного вина, — в його голосі чутно смуток. 

— Я вже подумала, що… 

— Ні. Це правда пляшка вина, тож не хвилюйся, — відразу заспокоює мене. — Зустрінемось завтра о десятій? Не рано буде? 

— Ні, не рано. Тоді до зустрічі. 

— До зустрічі. 

Розмова закінчується і Меланія буквально починає танцювати, п потім підхоплює і Дейзі у цей такое пристрасті. 

— Мила моя, він точно не просто друг для тебе! 

Хотіла б я заперечити, але я вже й сама не впевнена у своєму твердженні.