Розділ 10. Клуб, постріли і поцілунок

Олівія 

Пробачати Раяна я не дуже планувала, але побачивши його щирість, я просто не змогла залишатися злою на нього. Тим паче, коли в нього був погляд мої у маленького песика. Так і хотіла обійняти його. Та на щастя стрималася. 

Попрощавшись з чоловіком я повернулась до будинку і сказати чесно, наступні двадцять хвилин були найважчими у моєму житті, бо Меланія та Дейзі просто влаштували мені допит стосовно Раяна. На моє велике щастя, я змогла переконати їх, що ми з ним тільки друзі й не більше. Аргументом стало те, що я бачила, як він сьогодні обідав з Каміллою у ресторані. 

Після того, як від мене відчепилася Меланія, Дейзі запропонувала сходити відпочити у якийсь клуб, тож я була тільки «за». Зібравшись ми вирушили до найвідомішого клубу у Сен-Тропе і все було добре, поки ми не зустріли Раяна. А потім він ще й з нами у клуб пішов. Хоч би цього разу не пропонувати йому провести ніч разом, бо це вже буде занадто. 

Я випила вже три коктейлі і два шоти, тож повністю розслаблена насолоджуюсь атмосферою клубу. Меланія танцює з якимось хлопцем, Дейзі сидить біля бару, а я сама танцюю майже у центрі танцполу. Дякуювати тут багато людей і майже ніхто не звертає на мене увагу. Точніше на мої дивні танці. Раян десь тут, та я його не бачу. 

Втомившись танцювати, йду до барної стійки, але Дейзі вже тут немає, тож я замовляю собі ще один коктейль з дивною назвою і оглядаю людей, що танцюють на танцполі. 

— Ти ще довго плануєш бути тут? — голос лунає прямісінько біля мого вуха. 

— Ране! Ти налякав мене, — помічаю на губі чоловіка кров. — Що? Звідки… 

— Все нормально, — хоче витерти рукою, але кров все одно залишається. — Довго плануєте танцювати? 

— Не знаю… Що в тебе сталося? 

Раян озирається, ніби шукає когось, а потім я чую різкий звук. Це постріл. У клубі починається паніка, всі кричать і йдуть до виходу. Далі я помічаю чоловіка з пістолетом і те, як він направляє його у нашу сторону. В наступну секунду тіло Раяна закриває мене собою, я чую постріл і ми летимо на підлогу. 

— Швидко за бар! 

Я нічого не розумію. Хто це? Чому стріляє? 

— Раяне…

— Сиди тут, — різко наказує він.

Його голос зовсім іншим. Таким, яким він, мабуть, був під час служби. Чоловік обережно визирає з-за барної стійки й одразу лається.

— Чорт.

— Хто це?

— Один покидьок, — Раян стискає щелепу. 

Ще один постріл змушує мене здригнутися і краєм ока я бачу стрільця. Молодий чоловік у дорогому костюмі, на вигляд не старший за тридцять, але його очі виглядають абсолютно божевільними.

— Він прийшов за тобою? — ледве вимовляю.

Раян мовчить кілька секунд, перш, ніж відповісти. 

— Так.

— Хто він?

— Син дуже впливового бізнесмена. Кілька років тому він сів за ґрати через справу, яку я вів, — кидає погляд на мене. 

— І тепер…

— Вирішив помститися.

У голові не вкладається, як хтось може прийти в клуб із пістолетом через помсту.

— Це ненормально…

— Знаю.

Раптом у клубі лунає гучний чоловічий голос:

— Поліція! Кинути зброю!

Все відбувається настільки швидко, що я навіть не встигаю усвідомити. Стрілець розвертається і починає щось кричати. Потім я чую звук боротьби, а за кілька секунд все стихає. Тільки сирени надворі продовжують вити. Я сиджу, не рухаючись, намагаюся зрозуміти, чи це вже закінчилося.

— Все добре, — тихо каже Раян.

Лише зараз я помічаю, що він дивиться кудись униз. У мене перехоплює подих, бо я бачу кров. 

— Раяне…

— Дрібниця, — намагається посміхнутися. 

— Це не дрібниця!

— Олівіє…

— Ти поранений! — Я підповзаю ближче й відштовхую його руку.

На плечі сорочка вже майже повністю просякла кров’ю. Мене починає трусити.

— Господи…

— Куля тільки зачепила.

— Замовкни! — Мій голос зривається.

Я навіть не помічаю, що починаю плакати. Спочатку просто течуть сльози. Потім стає важко дихати, а потім мене накриває справжня паніка.

— Ти міг померти!

— Не міг.

— Міг!

— Олівіє…

— Що з тобою не так?! Чому ти постійно такий? 

Сльози течуть уже безконтрольно. Навколо бігають поліцейські, медики, різні люди дають свідчення.

Раян важко зітхає і потім несподівано притягує мене до себе здоровою рукою.

— Ну ти й плакса, Олівіє. 

Я впираюся лобом йому в груди й починаю плакати ще сильніше.

— Ти такий дивний, — промовляю майже пошепки. 

— Знаю.

— Я через тебе плачу…

— Так.

— Ідіот.

— Безперечно, — він намагається жартувати.

Я схлипую, а потім відчуваю, як він обережно гладить мене по волоссю.

— Все добре, Олівіє. 

— Не добре.

— Уже добре.

Десь поруч медик голосно просить його сісти для огляду і Раян неохоче відпускає мене.

— Де твої подруги? — він дивиться у натовп і я так само. 

— Не знаю. Я всеодно не кину тебе тут одного, — стаю ближче до нього. — Навіть не думай позбутися мене. 

Раян сміється, але я помічаю, що йому боляче це робити. Медики обережно оглядають його рану. Мені навіть дивитись на це боляче, не уявляю наскільки це неприємно відчувати. 

Медики обережно закінчують обробляти рану Раяна. На щастя, куля лише ковзнула по плечу, залишивши глибокий поріз.

— Вам пощастило, — каже один із них. — Кілька сантиметрів в інший бік і все могло бути значно гірше.

Мені від цих слів стає зле, а Раян же лише коротко киває, ніби йому щойно повідомили прогноз погоди.

— Тобі точно не потрібно в лікарню? — вкотре питаю я.

— Точно.

— А якщо відкриється кровотеча? — не можу заспокоїтися. 

— Не відкриється.

— А якщо…

— Олівіє! Годі, я живий і в повному порядку.

— Поки що, — промовляю саркастично. 

— Ти неймовірно заспокоюєш.

Попри все я усміхаюся. Через кілька хвилин нас нарешті відпускають.