Розділ 9. Вибачення

Раян 

Побачивши Олівію, яка тоне, я ніби з глузду зʼїхав. Ще й у воду поліз, хоча навіть плавати не вмію. Та у той момент я не міг думати ні про що, окрім брюнетки, що барахталась у воді. Та як завжди у мене буває, я не зміг нормально сказати, що хвилювався за неї. Натомість образив її словами про іншого чоловіка. 

У ту ніч, в Ліоні, я пішов за нею просто через те, що вона нагадала мені сестру. Лілія так само йшла з бару додому, коли на неї напали ті тупі виродки. Пощастило, що мій напарник врятував, але з того моменту Лі зникла з мого життя, тож знайшовши де вона живе, я так само переїхав сюди, та ми досі не зустрілися з нею. Їй важко і я не хочу тиснути на сестру, тож просто сподіваюсь, що вона сама захоче зустрітися. 

Олівія втекла від мене і я почуваюсь справжнім козлом. Хоча б жінка, що тонула в порядку, вже щось хороше. 

— Ти виглядаєш так, ніби щойно програв війну, — лунає наді мною голос жінки. 

Я піднімаю голову, хоча й так знаю, що там стоїть Камілла.

— Привіт, щось сталося? — не дуже я хочу говорити про мої проблеми. 

Камі підходить ближче й сідає навпроти мене.

— В мене ні, а от в тебе точно щось сталося. 

— Ні. 

— Брешеш. 

Що ж, я очікував, що вона так легко не відчепиться. Бо навіть після того, як вона мені зізналася у почуттях, а я її відмовив і сказав, що бачу лише хорошого друга, вона продовжує приходити і змушує всіх думати, що вона бігає за мною.

— Раяне, я знаю тебе достатньо добре, тож не думай брехати мені. 

Яка ж вона наполеглива. Аж дратує. 

— Сказав дещо зайве, — важко зітхаю. 

— Жінці? 

Зараз почнеться. Від цього допиту вже неможливо втекти. 

— Так, жінці, — дістаю сигарету, але Камі відбирає її в мене і ламає навпіл. — Агов! 

— Не пали! — викидає у смітник. — Вона гарна?

— Камілло! 

— Що? Це важлива інформація. — розводить руками, а я закочую очі.

— Так.

— І вона образилася? 

Коли цей допит закінчиться? 

— Так. 

— Ну тоді ти приречений, — говорить спокійно. 

— Дякую за підтримку! — мимоволі сміюся. 

— Завжди рада допомогти.

Можливо вона має рацію. Олівія може й не пробачити мені. 

— Пообідаємо? — Камілла встає й простягає мені руку. 

— Зараз?

— А чому ні?

Чесно кажучи, сидіти тут і займатися самобичуванням сенсу немає.

— Добре. Куди підемо? 

— Я знаю одне гарне місце. 

Ресторан знаходиться неподалік від порту. Місце тихе й затишне. Принаймні було таким рівно до того моменту, поки я не зайшов усередину, і майже одразу побачив Олівію.

Дівчина сиділа біля вікна й усміхалася. Навпроти неї сидів літній чоловік. Я одразу впізнав Жана. Його усі знають в Сен-Тропе. Колишній викладач, місцевий філософ і професійний збирач компаній. У Жана немає родини, зате знайомих більше, ніж у мера міста. Він міг заговорити навіть дорожній знак.

— О, — тихо каже Камілла. — Тоді я точно правильно прийшла. 

Я нічого не відповідаю, бо розумію, що вона спеціально привела мене сюди. Камілла може сміливо йти працювати у розвідку, бо завжди все і про всіх знає. От навіть зараз. Як вона зрозуміла куди йти?  

Олівія саме сміється з чогось, що розповідав старий, а потім я раптом згадав власні слова на пляжі.

“Йому також пропонувала переспати?”

Чорт. Тепер це звучить ще гірше. Я провів долонею по обличчю.

— Ти зараз виглядаєш ще гірше, ніж двадцять хвилин тому, — зауважує Камілла.

— Я це заслужив.

— Настільки все погано? 

— Так.

Камілла переводить погляд на Олівію, а потім на мене й розуміюче усміхається. Мені ця усмішка зовсім не подобається.

Обід проходить спокійно. Камілла розповідає про роботу, я намагаюся слухати, але погляд постійно повертається до сусіднього столика.

Коли Олівія та Жан нарешті встають із-за столу, я проводжаю їх поглядом.

— Біжи вже.

— Що? — я дивлюся на Каміллу.

— Йди вибачайся перед нею, — бере до рук телефон. 

— Я не…

— Раяне, — перебиває мене. — Ти дивишся на неї так, ніби вона зараз сяде на корабель і попливе в іншу країну.

Я мовчу, бо дійсно хвилююся, що вона поїде. На вокзалі мені було важко зізнатися, що я не хочу відпускати її саму. 

— Просто поговори з нею, — Камілла усміхається. — А за мене не хвилюйся. Я пережила твою відмову, тож і обід на самоті переживу. 

— Вибач, — встаю з-за столу. — І дякую! З мене морозиво.

— Біжи вже! — махає мені рукою. 

Через кілька хвилин я виходжу з ресторану і попереду бачу Жана та Олівію. Вони повільно йдуть вузенькою вулицею і я за ними. Біля невеликого будинку старий зупиняється, щось говорить і Олівія сміється. Потім вони прощаються й Жан заходить усередину, а вона продовжує йти сама. 

Я даю їй відійти трохи далі, а потім рушаю слідом. Сонце вже починає хилитися до заходу, тож вулиця майже порожня. 

І коли між нами залишається кілька метрів, вона зустрічає здається Меланію й ще якусь дівчину. Вона говорить щось про нову сусідку. Отже, вона орендує кімнату у Меланії. 

Мені потрібно вибачитись, навіть якщо вона не захоче мені вибачати. 

— Олівіє, ми можемо поговорити? — вона завмирає і повільно обертається.

На її обличчі одночасно з’являються здивування і настороженість. 

— Дівчата, ви йдіть у будинок, — робить крок до мене. — Я пізніше підійду. 

Меланія переводить погляд з Олівії на мене і ледь помітно посміхається.

— О, то це той самий Раян?

— Мел! — вигукує Олівія і я розумію, що вона говорила про мене. 

От тільки, погане чи хороше? 

— Все-все, мовчу, — вона піднімає руки. — Ходімо, Дейзі.

Нова сусідка з цікавістю дивиться то на мене, то на Олівію, а за хвилину дівчата зникають за дверима будинку.

— Отже… — Олівія схрещує руки на грудях. — Ти хотів поговорити.