Розділ 8. Обід

Меланія пішла у справах, тож у будинку залишилась тільки я і мої думки. Здебільшого я думала про красуню блондинку Каміллу, що закохана у Раяна. 

Чого я взагалі про неї думаю? Раяна пощастило, що є така прекрасна дівчина, яка закохана у нього. Я рада за нього, як його подруга. Чи можливо я не подруга йому? Знайома? Ну знайомих так не обіймають. Ми точно друзі.

Мобільний починає вібрувати і я одразу перевіряю хто телефонує. Це мій новий приятель Жан.

— Слухаю, — радісно відповідаю на дзвінок. 

— Вітаю, юна панянко, — не менш радісно говорить він. — Чи є у вас плани на цей прекрасний обід? 

— Жодних, Жане. Хочете щось запропонувати? 

— Я показав вам таємну кавʼярню, тож думаю чи не захочете ще й пообідати у прекрасному місці? 

— Ви ніби читаєте мої думки! Тільки думала шукати пристойний ресторан для обіду, — встаю з ліжка й дивлюся у вікно. 

— Тоді пропоную зустрітися, на тому самому місці, що й вчора, рівно о першій годині дня. Згодні? 

— Звичайно! О першій на нашому місці. 

— Домовились, — він легенько сміється й завершує виклик. 

Відкладаю телефон в сторону і вирішую, що потрібно трохи розімʼятися й походити, бо на годиннику лише девʼята тридцять, а до обіду ще багато часу. Все ж таки я зараз у Сен-Тропе і це просто гріх не гуляти тут. Місто багатіїв, як його люблять називати. Варто подивитися на гарні будинки, яхти та спокійних людей. 

Одягаю атласний костюм двійку і виходжу з будинку, прихопивши лише телефон, ключі та сонцезахисні окуляри. Повітря вже тепле, але ще не спекотне. Ідеальна погода для прогулянки. 

Сен-Тропе живе своїм неспішним життям. На вузьких вуличках відкриваються кав’ярні, хтось поливає квіти на балконі, а біля порту вже збираються туристи, фотографуючи величезні яхти.

Я повільно прогулююся набережною, розглядаючи будинки з кольоровими віконницями.

— Непогано ти влаштувалася, Олівіє, — кажу сама собі.

Ще тиждень тому я плакала через Нолана, а зараз гуляю узбережжям Франції. Життя справді дивне, але від цього тільки цікавіше. 

За годину прогулянки я вже встигаю трохи втомитися. Тому звертаю на менш людну частину пляжу. Атмосфера тут значно спокійніша. Кілька людей засмагають на піску, хтось читає книгу, а хтось плаває неподалік берега. Я сідаю на дерев’яну лавку і просто дивлюся на море, як раптом віддалено чую крик, доволі тихий, що я спочатку навіть не звертаю уваги. Але коли я чую крив вдруге, вже голосніше, я піднімаю голову і шукаю очима хто кричить. Метрів за сорок від берега якась дівчина хаотично махає руками, а навколо неї нікого немає. 

— Допоможіть!

Моє серце миттєво провалюється кудись униз. Люди на пляжі теж починають озиратися, але всі ніби завмирають. Чомусь я не думаю, а просто зриваюся з місця.

— Господи, — скидаю окуляри на пісок і біжу до води. — Тримайся! — кричу я.

Холодна морська вода миттєво накриває тіло. Я пливу так швидко, як можу. Колись у дитинстві тато водив мене на плавання. Вперше за багато років я вдячна йому за це. Дівчина вже майже не тримається на поверхні. Коли я допливаю до неї, вона в паніці хапається за мене.

— Спокійно! Спокійно!

Але вона мене не чує. Я відчуваю, як вона тягне нас обох униз. На секунду нас накриває хвиля і у легені потрапляє вода. Чорт. Я намагаюся втримати її голову над поверхнею.

— Дихай! Просто дихай!

Мені вдається розвернути її до берега і ми починаємо рухатися назад. Здається, проходить ціла вічність. Нарешті хтось із чоловіків забігає у воду і підхоплює дівчину. Я хочу видихнути з полегшення, але саме в цей момент розумію, що сама більше не можу, бо руки тремтять, ноги зводить судомою, а у голові починає шуміти. Берег раптом здається надто далеко.

— Ні… ні…

Роблю один рух, потім ще, але тіло перестає слухатися і мене накриває хвиля. Світ навколо стає розмитим. Я встигаю лише подумати, що це дуже безглуздий спосіб померти. Врятувати людину і потонути самій. Чудовий план, Олівіє! Просто геніальний. Вода знову накриває мене і саме тоді я відчуваю чиюсь руку на своїй талії. Мене різко тягнуть нагору і я нарешті відчуваю повітря, яке починаю жадібно вдихати. Перед очима все ще пливе.

— Ти зовсім здуріла?!

Голос знайомий настільки, що мені здається, ніби це галюцинація.

— Раян?

Його темне волосся мокре, а на обличчі злість.

— Ти серйозно попливла рятувати людину сама?!

— Вона… тонула…

— А тепер мало не потонула ти!

Він продовжує тримати мене однією рукою, поки ми рухаємося до берега. Я дивлюся на нього так, ніби побачила привида.

— Що ти тут робиш?

— Зараз це твоє питання?!

— Ну…

— Олівія!

Я не можу стримати усмішку. 

— Господи, ти невиправна! — він закочує очі. 

Коли ми нарешті виходимо на берег, ноги майже не тримають мене. Раян одразу підтримує за лікоть.

— Тобі потрібно допомога лікаря? — чоловік оглядає мене з ніг до голови, поки я мовчки стою. 

Чому з усіх можливих варіантів ми мали зустрітися саме так? Я вся мокра і ледь не померла. Невже не можна було зустрітися коли я була б у гарній сукні? Чорт. 

— Ти що взагалі тут робиш? — Раян нарешті відходить від мене. 

— Живу тут, — спокійно відповідаю і сідаю на пісок, що гріє мою дупцю. 

— Живеш? Як так вийшло? 

Чоловік сідає поруч зі мною і я відчуваю тепло від його тіла. 

— Найближчий рейс був до Сен-Тропе, — опускаю голову, — От я і вирішила, що це ідеальний варіант для мене… Та і ти тут. 

Навіщо я це сказала? Ідіотка. 

— О, ні! Я не буду рятувати твою сраку з усіляких проблем, — каже і починає сміятися. — Кому я брешу? Я тільки що це і зробив. 

— Навіть якщо ти проти, то я не поїду звідси! — різко підводжуся на ноги й схрещую руки на грудях. — Я вже оплатила проживання на найближчі два місяці. 

— І де ж ти живеш? — так само встає з піску.