Розділ 7. Панкейки та трохи правди

— Ви хто всі такі? — я шоковано дивлюсь на людей, що танцюють у вітальні. 

Звичайно, через музику, мене навіть ніхто не почув. Потрібно знайти Меланію, вона пояснить, що тут відбувається. На щастя я знаходжу дівчину дуже швидко. Вона стоїть на кухні і палить електронну сигарету. 

— Олі, вибач, — вона перша починає говорити, — Я сказала їм, що в мене більше не можна ось так без без дозволу влаштовувати тусу, але вони не слухали мене! 

— Хто це? 

— Мої друзі, — дивитись на людей, — Ну здебільшого просто знайомі… Але якщо захочеш вигнати, чи побити їх, то я не буду заважати. 

— Побити? — перепитую я і нервово сміюся. — Мел, я приїхала сюди почати нове життя, а не відкрити кар’єру вуличного бійця.

— Шкода, — зітхає вона. — Бо я б навіть допомогла.

Я переводжу погляд на вітальню, де якийсь хлопець уже танцює на журнальному столику.— Мені здається, він скоро сам себе поб’є.

— Ага. Це Тео. Він так робить щоразу після третього коктейлю.

— А зараз який?

— Шостий.

Я шоковно кліпаю.

— Господи…

Меланія ховає усмішку за електронкою.

— Якщо чесно, я сама не очікувала, що їх буде стільки. Планувалося п’ять людей.

— А зараз?

— Десь двадцять сім.

— ДВАДЦЯТЬ СІМ?!

— Може двадцять вісім. Я перестала рахувати після того, як хтось приніс караоке.

Наче на підтвердження її слів із вітальні долинає страшенно фальшиве виконання якоїсь французької пісні.

— Я прожила тут менше доби, — закриваю обличчя руками. 

— Зате вже є цікаві спогади.

— Я починаю підозрювати, що ти небезпечна людина.

— Це ще комплімент чи вже скарга?

— Поки що комплімент.

Меланія широко усміхається.

— Тоді ходімо.

— Куди?

— Знайомитися.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Мел…

Але вона вже схопила мене за руку і потягнула до вітальні.

— Народ! — голосно вигукнула дівчина.

Дивовижно, але музика майже одразу стихла і кілька десятків очей повернулися до мене.

Я була готова втекти назад на кухню.

— Це Олівія! — урочисто оголосила Меланія. — Вона тепер живе тут.

— Привіт, Олівія! — пролунало з різних боків.

— Е-е… привіт.

— Вона дуже мила, тому ніхто не лякає її своїми дивними історіями хоча б перші п’ятнадцять хвилин.

— Пізно! — вигукнув хтось із дивана. — Я вже хотів розповісти про той випадок із козою!

— Ні! — одночасно закричало пів кімнати.

Я не стримую сміх й напруга, яку я відчувала останні тижні, раптом стає трохи меншою. Можливо через те, що ці люди абсолютно божевільні. За кілька хвилин мені вже вручають склянку лимонаду, знайомлять із половиною присутніх і навіть пропонують приєднатися до настільної гри.

Я сиджу на підлокітнику дивана й спостерігаю за цим хаосом: сміх, музика, літній вечір, запах піци і з десяток незнайомих мені людей. 

Не думала, що саме так почнеться моє нове життя, але сказати чесно, я в захваті. 

Вечірка закінчується далеко за північ. Втомлена, але щаслива я лягаю спати, навіть не прийнявши душ. Сил вистачило тільки на те, щоб зняти сукню. 

Ранок зустрічає мене гарячим сонечком та співом чайок. Чи існує кращий будильник за цей? Не думаю. 

Повільно потягуюсь у ліжку й одразу перевіряю мобільний. На цей раз є повідомлення, але не від Раяна і не від батьків. Це від колишньої нареченої Нолана. Її номера в мене немає, та по тексту зрозуміло, що це вона. 

«Не я та, хто має вибачатися. Це Нолан мав робити. Проте я також винна перед тобою. Я сліпо вірила йому і зруйнувала тобі карʼєру. Я розповіла всю правду журналістам, тож скоро вийде правдива стаття.» 

Я навіть дихати перестала, поки читала текст. Ніколи б не подумала, що вона піде на таке, а тим паче буде вибачатися. 

Стук у двері приводить мене до тями. 

— Заходь, — кажу і сідаю на ліжко. 

— Прокинулась? — Мел заходить до кімнати і дивно посміхається. — Гарне мереживо. 

Я опускаю погляд на тіло і згадую, що вчора лягла спати у білизні, так і не одягнувши піжаму. 

— О, Господи! — встаю з ліжка й хаотично шукаю, щоб накинути. — Вибач, я геть забула, що у такому вигляді… Вибач. 

— Немає за що вибачатися, — вона підморгує мені. — Я взагалі прийшла покликати тебе снідати. Приготувала панкейки і смузі у знак вибачення за вчора. — надуває губки й робить милий погляд.

— Як я можу відмовити людині, яка так дивиться? — сміюся я, натягуючи на себе легку сорочку.

— Ось і правильно. Я взагалі-то дуже небезпечна, коли мене ігнорують.

— Це я вже зрозуміла після вчорашньої вечірки.

— О, це ще була культурна версія.

— Боюся навіть уявити некультурну.

Мел загадково усміхається й виходить із кімнати.

Через десять хвилин ми вже сидимо на кухні. На столі стоїть велика тарілка панкейків, миска з ягодами та два високі стакани зі смузі.

— Ти що, відкрила ресторан поки я спала?

— Ні, просто люблю годувати людей.

— Небезпечна риса характеру. Так можна легко викрасти чиєсь серце.

— Наприклад твоє?

Я мало не давлюся смузі.

— Господи, Мел!

— Що? Я просто перевіряю гіпотези.

Вона так серйозно це говорить, що я починаю сміятися. Декілька хвилин ми їмо мовчки. Я думаю про повідомлення від колишньої нареченої Нолана, про статтю, яка скоро вийде, і про те, що справедливість все ж таки існує. Можливо вже трохи пізно, та це краще, аніж ніхто б ніколи не дізнався правди. 

— Ти якась задумлива сьогодні, — зауважує Меланія.

— Та просто думаю.

— Про хлопця?

Я закочую очі.

— Ти завжди так швидко переходиш до головного?

— Зазвичай ще швидше.

Я хитаю головою і відкушую шматочок панкейка. За вікном блищить море. Звідси його видно так добре, ніби воно починається одразу за будинком. Неочікувано мені в голову приходить одна думка.