Розділ 6. Хороші люді

Нарешті я виходжу з автобуса і відчуваю той самий трохи солоний, трохи цитрусовий запах Сен-Тропе. Набравши повітря повні груди я повільно видихаю. Дорога не була важкою, але все ж таки я рада нарешті вийти з автобусу і відчути свіже повітря. 

Тепер потрібно знайти квартиру  на найближчий час, щоб відпочити від всього. Накинувши рюкзак на плечі я вирішую йти у бік, куди пішли всі з автобуса. 

Крокуючи за молодою дівчиною я ловлю себе на думці, що мені цікаво чи доїхав вже Раян. Щось я забагато думаю. Точніше про нього забагато. Так, він мені допоміг і все таке, та я ж не з тих дівчат, що закохуються так швидко… Чи з тих? 

— Точно ні! — хитаю головою. 

— Ви щось питали? — дівчина, що йшла попереду озирається на мене. 

— Вибачте, то я не вам, — мило посміхаюсь. — Думки в голос. 

Вона ледь посміхається, потім оцінює мене й питає: 

— Ви туристка? 

— Настільки очевидно? — трохи шоковано дивлюсь на неї. 

— Ні. Я просто місцева і знаю майже кожного хто тут давно живе, — усміхається і я помічаю на її зубі прикрасу скайс у вигляді метелика.

— Тоді мені неймовірно пощастило! Ти не знаєш де я можу зняти житло на декілька місяців?        

Я навіть не вірю, що мені так пощастило з початку приїзду. Це точно хороший знак. 

— Сьогодні точно твій день, — дівчина посміхається ще ширше. — Бачиш той будинок? 

Вона вказує напрямок рукою і я намагаюсь зрозуміти куди дивитися. 

— Ти про той з червоним дахом? 

— Саме про нього, — опускає руку. — Я там живу і в мене є дві вільні кімнати.

В цей момент моя щелепа буквально опиняється на підлозі. 

— Не вірю, що з самого початку мені так щастить! — я готова стрибати від радості, але стримую себе. — Мене Олівія звати, а тебе? 

— Точно, ми ж не познаймился, — протягує мені руку. — Я Меланія, можеш звати просто Мел. 

— Приємно познайомитися, — обмінюємось рукостисканням. — Ти зараз до будинку чи у тебе є інші пани? 

— Давай я спочатку покажу тобі будинок, а потім маю бігти у справах. 

Яка ж мила і приємна дівчина. Доля вирішила змилуватися наді мною після стількох страждань? 

— Дякую!

До будинку ми доходимо буквально за десять хвилин і чим ближче ми підходимо, тим більше він мені подобається. Невеликий, світлий, з червоним черепичним дахом і балконом, на якому стоять горщики з яскравими квітами. Біля входу росте якийсь кущ із дрібними рожевими квітками, а поруч стоїть старенький велосипед.

— Тут сама живеш тут? — питаю, розглядаючи будинок.

— Так. Точніше зараз тільки я і кіт сусідів, який вирішив, що це також його будинок.

Я тихо сміюся.

— Звучить багатообіцяюче.

Меланія відчиняє двері й пропускає мене всередину.

Будинок виявляється ще затишнішим, ніж зовні. Світлі стіни, дерев’яні меблі, великі вікна, крізь які пробивається післяобіднє сонце.

— Кухня спільна, ванна також, — пояснює Мел. — Але кімнати окремі.

— Мене це повністю влаштовує.

Ми піднімаємося сходами на другий поверх.

— Ось.

Вона відчиняє двері й відходить убік.

Я завмираю на порозі. Кімната невелика, але дуже затишна. Велике ліжко біля вікна, світла шафа, письмовий стіл і маленький балкон, з якого видно море.

Я одразу підходжу до вікна.

— Нічого собі…

— Подобається?

— Це найкраща кімната, яку я бачила за останній місяць.

— Тоді тобі пощастило.

Мені хочеться сказати, що останнім часом слово “пощастило” взагалі не асоціювалося з моїм життям. Але зараз чомусь усе інакше. Наче я справді починаю новий розділ.

— Я беру її.

— Ти навіть не спитала ціну.

— Якщо зараз назветься сума, за яку можна купити яхту, тоді ще подумаю.

Меланія сміється.

На щастя, ціна виявляється цілком нормальною. Ми спускаємося вниз, де вона приносить договір оренди. Я уважно перечитую кожен пункт, після чого ставлю підпис.

Ще вчора я не знала, де буду завтра, а сьогодні вже орендую житло в Сен-Тропе. Життя інколи справді дивна штука.

Після цього я оплачую одразу два місяці проживання.

Меланія перевіряє переказ і задоволено киває.

— Офіційно вітаю тебе в нашому будинку.

— Дякую.

— Якщо щось потрібно — телефонуй. Мій номер є в договорі.

— Добре.

Меланія дивиться на годинник і тихо зітхає.

— На жаль, мені вже потрібно бігти.

— Не хвилюйся. Ти й так дуже допомогла.

Ми прощаємося біля дверей. За хвилину будинок залишається абсолютно тихим. Кілька секунд стою посеред вітальні. Потім дивлюся на свій багаж.

— Ну що, Олівіє… Почнемо?

Піднявши речі до кімнати, я починаю розкладати їх по місцях. Одяг відправляється до шафи. Косметика — на косметичний столик. А документи до шухляд у письмовому столі. Через годину кімната вже починає виглядати так, ніби я живу тут давно.

Я сідаю на край ліжка й озираюся навколо. Незвично, але приємно. Нарешті я залишилася сама не тому, що від мене відвернулися, а тому, що сама цього захотіла. Від цієї думки на душі стає трохи легше.

Погляд падає на годинник. Майже п’ята вечора, а я ще нічого не їла, і я страшенно хочу кави. Не тієї швидкої кави на вокзалі з автомата, а нормальної, ароматної кави. Можливо навіть із десертом. І бажано десь біля моря.

Схоже, у мене з’явився план на вечір. Залишається лише переодягнутися й знайти місце, де подають найкращу каву в Сен-Тропе.

А ще бажано не думати про одного колишнього поліцейського, якого я так хочу побачити. Хоча саме це, здається, буде найскладнішою частиною плану.

Одягнувши простеньку льняну сукню кольору морської хвилі, я взяла гаманець і вийшла з кімнати. Закривши двері кімнати на ключ я попрямувала на перший поверх, а звідти вже на вулицю. Погода неймовірна, а запах ще кращий. 

Я повільно йду вузькою вуличкою, розглядаючи кольорові будинки, маленькі магазинчики та людей, які нікуди не поспішають. Тут навіть час ніби рухається інакше, якось спокійніше. Мені подобається це відчуття.