Розділ 5. Думки

Я займаю місце біля вікна і притискаю до грудей квиток, ніби він може раптом зникнути.

Досі не віриться, що я купила саме цей квиток. Не Париж, не Марсель, не якийсь великий шумний мегаполіс, де можна загубитися серед тисяч людей.

Саме Сен-Тропе. Місто, де живе Раян. Місто, в яке я взагалі не планувала повертатися, але сама доля натякає мені, щоб це найкращий варіант. 

— Божевільна, — бурмочу собі під ніс.

Жінка поруч кидає на мене здивований погляд, тому я одразу відвертаюсь до вікна. Можливо, я справді трохи божевільна, бо нормальні люди не їдуть через пів країни за містом, у якому знають лише одну людину. Особливо якщо ця людина навіть не підозрює, що ти зараз прямуєш туди.

Автобус рушає і Ліон повільно залишається позаду. Я дивлюся на знайомі вулиці й намагаюся зрозуміти, що відчуваю. Сум? Полегшення? Страх? Напевно, все одразу. Останні кілька тижнів були схожі на якийсь кошмарний сон. Новини, плітки, засудження, звільнення з роботи, дзвінки від родичів, які навіть не спробували вислухати мене. Ще місяць тому я була впевнена, що моє життя йде за планом, бо у мене була робота, чоловік, якого я любила й плани на майбутнє. А зараз я сиджу в автобусі з однією валізою і поняття не маю, що робитиму завтра. Раніше ця думка налякала б мене до смерті, але зараз же в ній є щось приємне. Наче весь світ раптом став величезним і тепер я можу обрати будь-який напрямок.

Я витягаю телефон з кишені. Жодного повідомлення від рідних і друзів. Наче мене просто викреслили зі свого життя. У грудях неприємно щемить, бо я була тою, хто завжди намагалася всім догодити й підтримати. Але все одно виявилося, що одного скандалу достатньо, щоб вони відвернулися від мене. 

Телефон опиняється в сумці, бо не хочу про це думати. Якщо я не потрібна їм, то так і буде. 

За вікном миготять поля, маленькі містечка, заправки та придорожні кафе. Час тягнеться повільно. Я навіть дрімала кілька разів, а коли прокидалася, першою людиною, про яку думала, чомусь був Раян. Його спокійний голос. Його безглузді жарти. Його звичка дивитися так, ніби він бачить трохи більше, ніж інші.

І його вічне:

«Не пропонуй секс незнайомцям».

Я тихо сміюся. Бабуся на сусідньому сидінні дивиться на мене з підозрою.

— Вибачте, — шепочу я.

Вона лише хмикає і повертається до книжки. Можливо, Раян мав рацію і я дійсно сильніша, ніж думаю. Бо якщо озирнутися назад, то я пережила більше, ніж мені здається. Я пережила:  приниження, зраду, самотність. І все ще сиджу тут. Все ще рухаюся вперед.

Автобус робить коротку зупинку, і я виходжу купити воду. Тепле повітря одразу б’є в обличчя. Літо вже прийшло й від цього стає ще приємніше. Я роблю ковток і усвідомлюю, що вперше за дуже довгий час мені не хочеться плакати, не хочеться повернути минуле, не хочеться пояснювати комусь свою правду, а тим паче — не хочеться написати Нолану.

Мені просто хочеться жити. До того ж жити так, як ніколи раніше. 

Коли я повертаюся в автобус, сонце вже починає хилитися до вечора. Небо поступово набуває золотавих відтінків і я притуляюся чолом до прохолодного скла. Попереду ще кілька годин дороги, а потім Сен-Тропе. Місто, що дасть мені змогу відпочити й почати життя так, як я хочу.