Розділ 4. Полегшення

Ранок почався з того, що я почула, як хтось намагається відкрити вхідні двері. Мене це до чортиків налякало, тому що, коли я вийшла навшпиньках з кімнати, Раяна не було у будинку. Та потім двері відчинилися і я побачила нікого іншого, як самого Раяна з кавою у руках.

Зараз же ми снідаємо тостами та кавою, що приніс чоловік. Я вчора трохи міркувала над словами Раяна про Нолана і тим, як краще вчинити у цій ситуації, але зараз боюсь озвучити свої думки з цього приводу. Я думала поділитися ними з Раяном, та чи доречно це буде? Ми ледь знайомі, а я йому вже стільки адреналіну додала у життя. 

— Нагадаю тобі, що я прекрасно відчуваю погляди, — робить ковток кави і переводить погляд на мене. — Якщо хочеш попросити ще про якусь послугу, то саме час попросити. 

— Який ти уважний, — промовляю трохи саркастично, трохи язвито. — Одразу видно, що ти був поліцейським. 

— Це погано? 

Здіймає брови і мені стає чомусь смішно від цієї дій. 

— Ні, в жодному разі, — махаю головою. — А взагалі, я вчора думала про те, що мені робити далі… Вирішила поїхати з міста на якийсь час.

Раян мовчки киває, тож я вирішую продовжити свій скромний монолог: 

— Але перед цим хочу виговорити все що думаю Нолану. Допоможеш? — кажу це, і опускаю погляд. 

У моєму оточенні на жаль немає нікого, хто може захистити мене. Тільки Раян, якого я знаю від сили два дні. Тож тільки до нього можу підійти з таким дурним проханням. 

— Але перед цим хочу виговорити все що думаю Нолану. Допоможеш? — кажу це і опускаю погляд.

У моєму оточенні, на жаль, немає нікого, хто може захистити мене. Тільки Раян, якого я знаю від сили два дні. Тож тільки до нього можу підійти з таким дурним проханням.Декілька секунд він мовчить. Я вже починаю шкодувати, що взагалі відкрила рота.

— Допоможу.

Підіймаю голову.

— Просто так?

— А ти очікувала контракт на десять сторінок?

— Ні, але…

— Олівіє, ти не просиш мене пограбувати банк.

— Поки що.

Раян закочує очі.

— Ось за такі жарти тебе точно треба залишити вдома.

Я посміхаюсь і вперше за ранок відчуваю, що напруга трохи відступає.

— Дякую.

— Але в мене є умова.

— Яка?

— Ти говориш. Я мовчу.

— Що?

— Це твоя розмова. Твоя крапка в цій історії. Я втручуся тільки якщо виникнуть проблеми.

Його слова змушують мене замислитись. Я занадто довго ховалася за страхом і соромом. Пора хоча б спробувати постояти за себе.

Ближче до другої години дня ми вже їдемо в машині і мені здається, що чим ближче офіс, тим сильніше калатає серце. 

Я дивлюся у вікно і нервово кручу каблучку на пальці.

— Ти зараз її зламаєш.

— Що?

— Каблучку.

Опускаю погляд на руку. І справді.

— Вибач.

— Не вибачайся. 

Я важко видихаю.

— А якщо я не зможу?

— Зможеш.

— Ти навіть не знаєш мене, — зітхаю від напруження. 

— Знаю достатньо.

Я повертаюсь до нього.

— І що ж ти знаєш?

Раян на секунду задумується.

— Що ти сильніша, ніж сама про себе думаєш.

Відповісти нічого. Тому що саме цього мені ніхто не говорив. Мабуть, навіть у дитинстві не чула таких слів від батьків, хоча вони такі потрібні для дитини. 

Біля офісу я завмираю. Ті самі скляні двері. Той самий логотип компанії. Те саме місце, де моє життя полетіло шкереберть.

— Передумала? — питає Раян.

— Ні.

Брешу, бо вже передумала разів зо двадцять. Але все ж виходжу з машини.

Коли ми заходимо всередину, то майже одразу ловимо на собі десятки поглядів. Я відчуваю їх. Всі ці шепотіння, погляди, обговорення.

Раніше вони б змусили мене розвернутися і втекти, але не сьогодні. 

Сьогодні поруч зі мною стоїть людина, яка хоча б раз вислухала мене до кінця. Мені достатньо того, що він поруч. 

— Кабінет на останньому поверсі? — тихо питає Раян.

— Так.

Ми заходимо до ліфта, двері зачиняються і я розумію одну просту річ. Сьогодні я прийшла сюди не заради Нолана, помсти, або справедливості. Я прийшла сюди заради себе. Щоб нарешті поставити крапку, щоб забути це як страшний сон і дозволити собі рухатися далі. 

Ліфт рухається надто повільно, або це мені так здається, бо я нервую. Я дивлюся на цифри, що змінюються одна за одною, і відчуваю, як серце гупає десь у горлі.

Нарешті двері відчиняються і ми з Раяном виходимо. 

— Готова? — питає він.

— Ні.

— Чудово. Прекрасний початок. 

Я пирхаю.

— Це мало мене заспокоїти?

— Ні. Просто чесна відповідь.

Ми виходимо в коридор і я одразу помічаю секретарку Нолана, — Сару. Вона також помічає мене і завмирає з чашкою кави в руках.

— Олівія… — у її голосі чується щире здивування й трохи провини.

— Привіт, Сара.

— Я… не очікувала тебе побачити.

— Як і я себе тут.

Жінка нервово поправляє волосся.

— Він у кабінеті.

Звісно, він у кабінеті. Де ж іще. Я киваю головою і прямую вперед. Кожен крок віддається у грудях, але я не зупиняюсь. Не можна давати задня. Та і Раян точно не дасть. Він виглядає, як людина, що завжди йде до кінця. 

Опинившись біля знайомих дверей, я подумки даю собі ляпас й відчиняю двері. Нолан сидить за столом, а поруч із ним стоїть жінка. Висока блондинка в світлому костюмі. Вона переглядає якісь документи, тому я одразу розумію, хто це. Його наречена. 

Нолан піднімає голову і завмирає.

— Олівія?

У кабінеті стає тихо, а всі погляди спрямовані на мене. 

— Нам потрібно поговорити.

Його наречена переводить погляд з мене на нього.

— Хто це?

Нолан блідне, буквально на очах. Не буду брехати, мені подобається бачити його наляканим. Не одній ж мені боятися і побиватися у горі. 

— Гарне питання, — кажу я. — Я теж довго не могла зрозуміти, ким була для нього.