Розділ 3. Нолан

Мої думки були далеко від мене, якщо так взагалі можна сказати. Раян привіз мене додому і ми порощавщись розійшлися. Я ще декілька разів подякувала йому за допомогу і пішла до своєї квартири. Але чесно кажучи, я геть не хочу тут знаходитися, бо тут досі є деякі речі Нолана, – мого боса, або краще сказати горе коханця. Потрібно викинуту їх. Можливо тоді мені стане хоча б трохи легше. У моєму просторі не буде речей брехуна і тоді… Не знаю, що тоді, та все ж таки варто спробувати. 

Доклавши всі зусилля я встаю з ліжка й беру сміттєвий пакет. Його речей тут не багато і всі доволі базові: дві футболки; капці, що я купила йому, коли він почав залишатися в мене; чашка; його улюблена каву, яку я не люблю, але купила для нього; окуляри; шкарпетки; полотенце; зубна щітка та набір для гоління. Всі предмети я закинула до сміттєвого пакета, завʼязала його і взявши мобільний пішла викинути їх. Мої спроби ігнорувати спогади поки що були успішим і я точно тримаюсь краще, ніж попередні дні. Принаймні мені хочеться в це вірити.

Сміттєвий пакет був не надто важким, але чомусь з кожним кроком здавався все важчим. Наче я несла не його речі, а всі свої невдалі рішення за останній рік.

Ліфт, як на зло, був зайнятий, тому довелося спускатися сходами. Зазвичай я б бурчала через це, але сьогодні навіть не мала на це сил.

Вийшовши з під’їзду, я попрямувала до сміттєвих баків і майже одразу помітила знайому машину.Моє серце зробило неприємний кульбіт. Тільки не він. Біля мого будинку стояв Нолан. Я завмерла посеред тротуару. Він сперся на капот своєї машини і виглядав так, ніби чекав уже давно.Помітивши мене, чоловік випростався.

— Олівія.

Його голос змусив мене скривитися.

Ще кілька тижнів тому від одного лише звучання цього голосу в мене підкошувалися ноги. Тепер же хотілося перейти на інший бік вулиці.

— Що ти тут робиш?

Нолан кинув погляд на пакет у моїй руці.

— Нам потрібно поговорити.

Я навіть розсміялася. Не тому що було смішно, а тому що плакати вже набридло.

— Серйозно? Саме зараз ти вирішив поговорити?

Він провів рукою по волоссю.

— Я знаю, що все виглядає жахливо.

— Виглядає? — перепитую. — Нолане, мене називають коханкою у всіх новинах! 

Він відвів погляд і цього вистачило, щоб все зрозуміти. Людина, яка справді шкодує, дивиться тобі в очі.

— Послухай…

— Ні, це ти послухай, — перебиваю його. — Я вірила тобі. Вірила кожному слову.

Голос починає тремтіти, тому я роблю глибокий вдих. Не дам йому побачити мої сльози.

— Ти жодного разу не сказав про наречену.

— Я збирався.

— Коли? Після весілля?

Він стискає щелепи, а я дивлюся на пакет у своїй руці і простягаю його вперед.

— Тримай.

Нолан насуплюється.

— Що це?

— Твоє життя, яке ти забув забрати з моєї квартири.

Він переводить погляд з пакета на мене.

— Олівія…

— Забирай.

Кілька секунд він не рухається, але потім все ж бере пакет. І раптом мені стає легше. Не набагато, але достатньо, щоб зробити наступний вдих.

— Бувай, Нолане.

Я розвертаюсь і роблю лише декілька кроків, коли чую позаду швидкі кроки.

— Олівія, стій!

Я пришвидшуююсь.

— Та припини ти тікати від мене!

Його пальці різко стискають моє зап’ястя. Від несподіванки я здригаюсь.

— Відпусти мене.

— Ні, поки ти не вислухаєш.

— А мені нічого слухати!

Я намагаюсь вирвати руку, але хватка стає тільки сильнішою. Вперше за весь цей час мені стає по-справжньому страшно через те, що я раптом усвідомлюю — я зовсім його не знаю.

— Нолане, відпусти.

— Ти думаєш, що можеш просто перекреслити все, що між нами було?

— Саме це я і намагаюсь зробити.

Його обличчя темніє.

— Не смій виставляти мене монстром.

Я нервово сміюся.

— Ти сам чудово впорався з цим завданням.

— Обережніше зі словами.

Його голос стає холодним.

— А то що?

— Думаєш, зараз знайдеться багато людей, які повірять тобі? Після всього, що про тебе пишуть?

У мене ніби вибиває повітря з легень. Ось воно, його справжнє обличчя. Як я не помічала раніше? Як таке можливо? Невже я з тих дуреп, що ідеалізують своїх коханих? 

— Відпусти мене, — повторюю тихо.

— Ти ще пошкодуєш про це.

— А я вже шкодую. Про тебе.

Нолан стискає моє зап’ястя настільки сильно, що я кривлюсь від болю і саме в цей момент його рука раптово зникає. Я навіть не одразу розумію, що сталося. Лише бачу, як Нолан відлітає на крок назад.

— Ти що, зовсім здурів?

Знайомий голос. 

— Раяне?..

Він стоїть між нами. На перший погляд спокійний, але його плечі напружені, а погляд такий, що навіть мені хочеться відійти подалі.

— Не лізь не в свою справу, — гарчить Нолан.

— Коли чоловік хапає жінку за руку проти її волі — це вже моя справа.

— Хто ти взагалі такий?

— Людина, яка радить тобі сісти в машину і поїхати.

Нолан сміється.

— Інакше що?

— Інакше я поясню доступніше.

— Спробуй.

— Ні!

Я навіть не розумію, кому саме це кричу, бо вже пізно. 

Нолан перший штовхає Раяна. Раян відштовхує його назад. Починається коротка, абсолютно безглузда штовханина. Нічого серйозного. Пару ударів. Лайка. Чоловіки розлітаються в різні боки. Нолан торкається розбитої губи і зло дивиться на нас.

— Ви обоє ще пошкодуєте.

— Тільки після тебе, — спокійно відповідає Раян.

Через хвилину двигун його машини реве на всю вулицю і він нарешті їде.

Мені здається, що тільки тепер я починаю нормально дихати.

— Ти як?

 Переводжу погляд на Раяна. На його вилиці вже починає проступати почервоніння.

— Це я маю питати.

— Дрібниці.

— Дрібниці? Ти щойно вліз у бійку через мене.

Він знизує плечима.

— Я бачив і гірше.

— Це звучить не заспокійливо.

Куточок його губ смикається і я помічаю гаманець у його руці. Мій гаманець.

— Ой.

— Саме заради цього я повернувся.