Розділ 2. Сен-Тропе

Я прокидаюсь з відчуттям, ніби мене хтось зсередини розібрав і забув зібрати назад. Голова важка, рот сухий, а тіло ніби взагалі не моє. Я повільно відкриваю очі і одразу шкодую про це рішення.

Стеля не моя. Точніше, вона взагалі не та, яку я знаю.

Я лежу нерухомо кілька секунд, намагаючись зрозуміти, чи це сон, чи я вже померла і це якийсь дуже посередній рай для людей із жахливими рішеннями.

Повертаю голову й розумію, що це не знайома мені кімната. Мінімум речей. Все доволі чисто й пристойно, але це точно не схоже на номер у готелі. 

І тоді приходить перше нормальне питання:

“Де я?”

А потім друге, значно гірше:

“Що я вчора робила?”

Пам’ять приходить уривками.

Бар, темрява, пиво, мій голос, який звучав значно впевненіше, ніж я зараз відчуваю себе. І чоловік… 

«Просто переспи зі мною!» 

Я різко сідаю і організм вирішує нагадати, що похмілля досі зі мною.

— Боже… — видихаю й заплющую очі.

І от тоді накриває найгірше. Я сказала це вголос. Я справді це сказала? Я… запропонувала йому… Ні-ні-ні.

— Це було не серйозно, — шепочу в порожнечу кімнати. — Це точно було не серйозно.

Я ховаю обличчя в долонях.

— Я просто була п’яна… і зла… і…

І принижена. І розбита. І настільки втомлена, що мозок вирішив вимкнути сором як непотрібну функцію.

Я не встигаю дійти до логічного самознищення, бо чую кроки з коридору і завмираю. 

За мить двері у кімнату повільно, без зайвого шуму, відчиняються і заходить чоловік з чашкою в руці. 

— Ти прокинулась, — каже він так, ніби констатує факт погоди.

— Я… — починаю і одразу розумію, що не знаю, як закінчити речення. — Я тут…

— У мене вдома, — спокійно закінчує він.

Я кліпаю.

— Чудово, — кажу я. — Просто чудово.

Він ставить чашку на тумбочку біля мене і нарешті дивиться прямо.

— Ти була в такому стані, що я не міг залишити тебе на вулиці.

Я стискаю пальці в ковдрі.

— Я не просила тебе…

— Я знаю, — перебиває він рівно.

І в цьому “знаю” немає ні тиску, ні претензії. Просто факт. Я ковтаю клубок у горлі.

— І… ми… — я не договорюю.

Бо це звучить ще гірше, ніж я боюсь почути відповідь.

Він піднімає брову.

— Ні, — каже одразу.

— Ні? — перепитую.

— Ні, — повторює він. — Я не придурок.

Я кліпаю.

— Це… заспокоює.

Чоловік ледь помітно хмикає, але без насмішки.

— Ти просто заснула в мене в машині. Я привіз тебе сюди, дав воду і диван. Все.

Я повільно опускаю погляд.

— Я, мабуть, сказала щось дуже дивне вчора, так?

Він дивиться на мене і мені стає некомфортно.

— Ти багато чого сказала, — нарешті відповідає він. — Але я не з тих, хто користується такими моментами. У мене є молодша сестра, тож я був би дуже злий, якби якийсь козел переспав з нею, поки вона була у такому стані! 

— Добре… — кажу тихо. — Тоді… дякую?

Це звучить безглуздо. Але я не знаю, що ще сказати.

Він киває.

— Випий води, — робить декілька кроків до дверей. — Я буду внизу, тож, як будеш готова я відвезу тебе куди потрібно. 

— Дякую, — беру до рук чашку і чоловік виходить з кімнати. 

А я залишаюсь сидіти в чужому ліжку й розумію, що навіть не спитала, як його звати. 

Вирішую, що потрібно зібрати себе до купи й швиденько піти звідси, бо я й так вже достатньо вчора принизилась перед незнайомою мені людиною. Випивши вміст чашки я через силу встаю з ліжка і прямую до ванної кімнати. Опинившись там, я бачу чистий одяг, нову зубну щітку, різні штучки для макіяжу та чисте полотенце. 

— Нічого собі, — перевіряю розмір одягу. — А він доволі турботливий. 

Думаю, це речі сестри про яку він згадував. Сподіваюсь вона не буде проти, якщо я позичу їх. 

Поспіхом приймаю душ, намагаючись не мочити волосся, бо не хочу змушувати чекати його, поки я ще волосся висушу. Він і так багато робить для жінки, що вчора поводила себе як дешева повія. 

За пʼятнадцяти хвилин я вже стояла у чистому одязі і намагалася зібрати волосся у більш-менш пристойну зачіску. Вийшла якась посередня дулька, та не думаю, що зможу зараз зробити щось краще. Зібравши свої речі я вийшла з ванної. Моя сумка лежала біля ліжка, тож узявши її, я сховала туди сукню й вийшла з кімнати. 

Я не знаю куди йти, тому вирішую спуститися сходами на перший поверх. Будинок виглядає великим, але порожнім. Відчуття, що тут ніхто не живе. 

На першому поверсі я помічаю чоловіка, що готує каву. Це було правильне рішення, піти на перший поверх. 

— Ти так швидко? — він оцінює мій стан і це важко не помітити. 

— Так, не хотіла створювати ще більше проблем, — підходжу до столу. — Дякую за чистий одяг і решту… 

— Будеш каву? Чи можливо хочеш їсти? 

Він дістає ще одну чашку і ставить на стіл. 

— Кави буде достатньо. Дякую. 

Мені дуже і дуже ніяково перед ним. Я ніколи собі не дозволяю зайвого, але вчора я була точно сама не своя. 

— Як тебе звати? — питаю, коли він насипає каву у мою чашку. — А то ми вчора навіть не познайомились.

— Я Раян, — заливає окропом вміст чашок. — Ти вчора намагалася сказати імʼя, але я не зрозумів. 

— Мене Олівія звати, — намагаюсь посміхатися. 

Чорт. В який момент я хотіла сказати йому своє імʼя? Я нічого не памʼятаю після того, як запропонувала йому переспати. 

— Гарне імʼя, — віддає мені чашку з кавою. — Цукор ось. Я не додавав. 

— Дякую. 

Раян сідає навпроти мене і ми мовчки пʼємо каву. 

Я ніби й хочу щось сказати, але всі слова застрягають у горлі. Та і що говорити? Я нічого не знаю ні про нього, ні про те, де я взагалі зараз знаходжуся. 

— Якщо хочеш щось запитати, то питай. 

— Ні, нічого не хочу…

— Олівіє, я поліцейський, — дивиться на мене, — Тож я помічаю багато деталей. 

— Мені було цікаво, чи не наговорила я тобі вчора чогось поганого? Можливо про те… 

— Тобі цікаво чи не сказала ти мені про свого боса?