Розділ 1. Ніч

В момент, коли опускаються руки, ми найбільше жадаємо того, хто підійме нас. Того, хто обійме і скаже, що все не так погано, а якщо й навіть погано, то все можна подолати. Я також жадала таку людину, але її немає.

– Ще пива, – ставлю на барну стійку порожній кухоль.

Бармен забирає його, але дивиться на мене підозріло. Я й сама розумію, що мені вже досить, але тіло відмовляється слухати мозок.

Все моє життя розвалюється, а я нічогісінько не можу зробити. І це так дратує! Все через цього козла… Якби ж я тільки могла повернутися у минуле і сказати собі, що стосунки з босом – це найгірша з усіх ідей. Але зараз вже пізно… Весь офіс знає, що я розпусна дівиця, що спить з босом заради підвищення.

– Я не… Чорт! – запускаю пальці в волосся і спираюсь головою на руки. – Я ж навіть не хотіла цього підвищення… Чому…

– Ваше пиво, — бармен ставить мій кухоль з темним пивом на барну стійку. Я киваю головою і роблю жадібний ковток.

— Напишіть вашу адресу, щоб я знав куди викликати таксі, коли ви заснете на барній стійці. 

Бармен кладе переді мною серветку та ручку.

— Я не збираюсь спати у вас на барній стійці, — відсуваю від себе серветку, а разом з нею і ручку.

— Всі так кажуть, а потім я маю розуміти їх пʼяне булькотіння, коли вони намагаються сказати свою адресу.

Мені дратує його надмірне ставлення, але сказати йому про це я не зможу. Я неконфліктна людина. Можливо сам через це, я просто мовчки зібрала свої речі і пішла з роботи, хоча це не я мала звільнятися? Можливо.

— Я випʼю ще кухоль і піду. Не буду я спати у барі!

— Ну дивіться, бо я просто залишу вас на вулиці, якщо заснете.

Нічого не відповідаю. Бармен точно бачить багато жахливих сцен за весь день, тож не хочу, щоб і мене побачив у стані, коли я ні чорта не розумію.

Екран мобільного світиться і я перевіряю, що за повідомлення надійшло. Це батько. Пише, щоб я не поверталася у рідне місто, бо всі вже бачили новини про розпустну дівку, що звабила боса, у якого має бути весілля за тиждень. Та цей козел навіть не сказав про те, що в нього є наречена! Ніхто в офісі не знав про його заручини, так чому засуджують тільки мене?

— Я оплачу, — дістаю банківську картку з сумки .

— За вас вже заплатили.

— Що? Хто?

Бармен знизує плечим, а я намагаюсь знайти хоч одне знайте обличчя у натовпі. Чи сподіваюсь я побачити його? Так.

— Жалюгідна ідіотка..

— Що?

— Це не вам. Вибачте.

Встаю з стільця і прямую крізь натовп до виходу.   

Повітря надворі б’є в обличчя холодом, і на секунду мені здається, що воно витвережує.

Я йду вперед, не дуже розуміючи куди саме. Просто від бару, від людей, від цього гулу в голові, де змішались сором, злість і якесь тупе бажання зникнути.

Та навіть не зважаючи на кількість випитого алкоголю, я відчуваю щось дивне. Наче хтось іде позаду вже занадто довго, щоб це було випадковістю. Кроки не поспішають, але й не відстають. Вони тримають дистанцію рівно настільки, щоб я не могла звинуватити це в параної.

Я зупиняюсь, а потім різко, майже невдало повертаюсь на п’ятах, і майже сміюся сама з себе.

— Ти серйозно? — кажу в темряву перед собою. — Ти мене переслідуєш?

Чоловік теж зупиняється. Світло ліхтаря падає на нього уривками: темне волосся, трохи скуйовджене, обличчя різке, але не відштовхуюче. Воно навпаки занадто спокійне для ситуації. Він не виглядає як злочинець, і саме це насторожує більше.

— Я не переслідую, — каже він рівно.

Його голос низький, але точно без агресії.

— А виглядає саме так.

Він робить крок ближче, але не вторгається в мою дистанцію. Просто скорочує шум між нами.

— Ти вийшла з бару сама не своя, — каже він. — Я подумав, що ти можеш впасти десь по дорозі.

Я мовчу секунду. Потім сміюся, але це точно не щирий сміх. Коли я взагалі сміялась від душі? Навіть не пригадаю.

— О, чудово. Тепер у мене ще й охоронець з’явився?

Він не відповідає одразу. Просто дивиться. І в цьому погляді немає ні жалості, ні оцінки.

Я відчуваю, як алкоголь знову бере гору. Разом із ним прокидається вся та дурна сміливість, яка зазвичай спить глибоко.

— Слухай, — кажу різкіше, ніж планувала. — Чого тобі треба?

Незнайомець мовчить і здається, що він обдумує відповідь.

— Нічого, — каже нарешті. — Просто переконався, що ти нормально дійдеш.

Я дивлюсь на нього довше, ніж треба. Дивний. Абсолютно дивний.

І все ж я не відчуваю небезпеки. Лише якась тиха, майже образлива правильність у тому, як він стоїть тут посеред мого розваленого вечора.

— Я нормально дійду, — кажу. — Я взагалі… чудово справляюсь. Як бачиш.

Мої слова звучать гірше, ніж я хотіла. Але мені вже байдуже.

Він ледь помітно киває.

— Добре.

Але не йде. Стоїть на тому самому місці сховавши долоні у кишені штанів. І саме це мене ламає остаточно.

Я різко видихаю, проводжу рукою по обличчю і роблю крок до нього ближче.

— Ти ж не підеш, так? — питаю.

Він мовчить.

Я дивлюсь на нього і раптом відчуваю щось дуже просте й дуже дурне: мені не хочеться залишатися самій.

— Слухай… — я ковтаю повітря, ніби воно важче за алкоголь. — Мені зараз все одно, хто ти і навіщо тут.

Його брови ледь рухаються.

— Якщо ти вже вирішив бути моїм “рятівником на ніч”, то давай без цих дивних ігор.

Я роблю ще один крок ближче, настільки, що бачу відблиск ліхтаря в його очах.

— Просто, — мій голос стає тихішим. — Ти хочеш залишитись?

Він не відповідає одразу.

І тоді я, майже з викликом, майже з відчаєм додаю:

— Бо якщо так… то можемо пропустити всю цю частину з турботою.

Я ковтаю залишки гордості і кажу те, що вже неможливо забрати назад:

— Просто переспи зі мною.