Частина 4

***

Юрій довго вовтузився із довгими коробками карнизів. Потім рівно вішав їх на стіну, ліпив цінники. Далі очі натрапили на коробку із повітряними кульками. Вилаявся та став надувати їх та зв’язувати у щось вхоже на арку. Ледь не виплюнувши легені на половині арці й помітив, як швидко потемніло на вулиці.

— Трясця його… Посилки!

Він схопив три коробки Світлани Василівни та вибіг якнайшвидше, щоб встигнути до закриття пошти. В нього досі боліла голова, а в роті не було ані крихти.

Пощастило. Пошта ще працювала і він встиг відправити замовлення покупцям. По дорозі назад зайшов у пиріжкову. Перед прилавком утворилась невелика черга і нічого не залишалось як чекати.

— У тебе нічого не вийде, — знову почувся холодний голос.

Від пронизливого тону пробіг табун льодяних мурах по спітнілій спині. Він повернув голову і побачив на підвіконні два гарбузи поміж пучків жовтого листя.

Юрій подивився на інших відвідувачів, але ті поводилися буденно і, здавалось, нічого не чули.

— Мені потрібен тільки ти, — далі говорив гарбуз.

— Ха-ха. Невдаха, — продовжував говорити вже інший гарбуз.

Юрій не зміг стриматись і випалив:

— Якого дідька! Що вам треба?

Відвідувачі миттю замовкли й повернули голову на чоловіка. Гарбузи заливались від сміху та чув їх тільки Юрій. Він розгубився та миттю пішов геть.

Повертаючись до магазину раптом побачив, що буквально за метр від вхідних дверей продавці сусіднього кафе виносили кошик жовтого листя, купу ниток схожих на павутиння та цілу когорту маленьких гарбузиків. На кожному з них вирізаний химерний рот та хитрі очі, котрі дивились прямо на Юрія, не відводячи погляд. А підійшовши ближче, знову почув той самий зверхній сміх.

Він забіг до свого магазину, схвильований і розгублений.

— Це не реально. Так не буває.

Кілька хвилин ходив по магазину з одного кутка в інших, потім у майстерні намотав кілька кіл навколо столу. Далі вирішив помити обличчя холодною водою в туалеті, котрий прилягав до майстерні.

— Що зі мною? — говорив сам до себе, витираючи обличчя паперовим рушником. — Наслідки удару головою… З розуму сходжу… Треба звернутись до лікаря.

Він ще кілька хвилин стояв у туалеті. А потім промайнула думка.

— Треба зібратись. Завтра відкриття, потрібно все привести до ладу. Тим більше немає гарбузів — немає голосів. А потім якось розберусь із цим.

Повернувся до коробок та почав далі їх розпаковувати. По черзі діставав штори, тюлі, різноманітну фурнітуру. Намагався якнайкрасивіше їх вивісити, рівненько в ряд, сортуючи по кольору. Декілька разів відходив подивитись зі сторони, потім повертався, перевішуючи товар місцями. Далі знову став надувати повітряні кульки та скручувати їх в арку. Від постійного дуття голова почала йти обертом, але Юрій наполегливо продовжував роботу.

Майже опівночі вийшов на вулицю аби прикріпити арку із повітряних кульок над дверима магазину. Та як тільки вийшов, вдихнув свіже повітря і відчув нічну прохолоду знову почув пронизливий голос. Гарбузики майже хором волали:

— Нездара. Ти сьогодні помреш, — здавалось гарбузи майже співали, смакуючи кожне слово, а потім заливались сміхом.

— Це не реально, — вигукнув Юрій, забігаючи до магазину.

В нього знову почали трястись руки.

— Якісь слухові галюцинації, — намагався пояснити сам собі. — І зорові. Трясця. Так не буває.

Не встиг навіть закінчити думку в голові, як знову почув.

— У тебе нічого не вийде. Ти невдаха. Краще залиш цей світ.

Юрій почав крутити головою не розуміючи звідки цього разу лунає голос. Він не знайшов жодного гарбуза і від того внутрішня напруга почала бити у скроні ще сильніше.

Раптом боковим зором побачив, як поворухнулась одна штора. Потім інша. За нею в повітря піднявся прозорий тюль. Тканина, наче вуаль, огорнула невидиме обличчя. Гучно одна за одною почали лускати повітряні кульки.

— Це не реально, не реально, — бубонів про себе.

— І це не реально? — холодним голосом спитало обличчя.

Змією до Юрія поповзла біла тасьма, швидко піднялась по нозі, через спину та оповила горло. Повільно стискаючи шию, чоловік почав задихатись. У паніці почав розривати тасьму, вовтузився кілька хвилин, доки не повернув дихання.

Відкашлявшись, Юрій схопив довгу штангу карниза та почав махати в різні сторони. Вдарив нею по тюлі й та повисла, як звичайна тканина.

Несподівано відкрились вхідні двері і в них забігла ціла армія маленьких гарбузиків. Вони голосно реготали та всі, як один повторювали:

— Такі як ти непотрібні нікому. Залиш цей світ.

Юрію на мить здалось, що він тоне в цих гарбузах, як в хитких пісках і вони от-от його поглинуть. Він почав бити по них карнизом, ніби граючи в хокей. Сік бризкав по стінах, шматки летіли в різні сторони. А сміх все не припинявся.

В паніці чоловік кинув карниз та ринув до майстерні, закриваючи за собою двері. Забіг за стіл та став дивитись на двері. Здавалось, гарбузи кілька разів вдарили по них і потім зупинились. Настала тиша.

Від страху було важко дихати, трусились коліна, голова боліла так, наче по ній били важезним молотом.

З коробки почала підійматись важка щільна штора, ніби під нею парив дорослий чоловік.

— Що тобі від мене треба? — випалив, майже плачучи, Юрій.

Штора кинулась до чоловіка, огорнула його з ніг до голови, наче кокон, закриваючи все світло. Він упав на підлогу, намагаючись як-небудь дихати через щільну тканину.

— Із тебе нічого не вийде, — знову повторив холодний голос.

Юрій закрив очі.

Відчувалось, що от-от і він помре. Так і не зрозумівши, що за чортівня коїться.

Лежачи у повній темряві та важко дихаючи, він раптом згадав, що вже чув ці слова. Він згадав, як маленьким ховався під вікном за своїм дитячим ліжком, накриваючись шторою, аби його не побачив дід. Він тремтів від страху і давив сльози від образливих слів рідного дідуся.