Частина 3

***

Біля сходів на нього чекала середнього віку жінка і незадоволеним поглядом колола свого керівника. Аж поки не помітила синці та садна на його обличчі.

— Ви в порядку? — вже лагіднішим тоном запитала.

— Так… Вибачте, зараз відкрию.

Юрій підійшов до вхідних дверей магазину, де великими літерами було написано «Відкриття 1 листопада».

— Ще й новенька запізнюється, — зауважила жінка.

— Її не буде, — крізь зуби процідив чоловік.

Жінка навіть не приховувала здивування, але нічого не відповіла.

Вони зайшли до невеликого магазинчика на одну вітрину. Довге вузьке приміщення, на стінах лише написи «Штори», «Тюль», «Карнизи» та всілякі аксесуари до них. На підлозі розташувалась купа нерозпакованих коробок різного розміру. В кінці стійка та двері, біля яких красувався напис «Послуги пошиття».

— Сьогодні закінчу три замовлення, — мовила вона і миттю пірнула у двері.

Чоловік став копирсатись у коробках, виймаючи свій товар та вивішуючи його на стінах. Потім згадав, що треба ще оформити вітрину, під'єднати розібраний комп’ютер, надути, як здавалось мільйон, повітряних кульок та оформити двері магазину. А ще відправити замовлення, розвісити цінники, прибрати, посміхатись, чекати покупців… Голова почала йти обертом від кількості роботи.

— Світлано Василівно, — звернувся він до жінки, — ви ж завтра зможете в магазині попрацювати? Цілий день.

У захаращеній майстерні із купою стелажів, жінка стояла за великим столом та вимірювала сантиметровою стрічкою шторну тасьму.

—Звісно ні, — в голосі відчувалось обурення. — Ми з вами домовлялись. Я працюю лише на пошитті. Покупців обслуговує новенька.

— До відкриття я не встигну знайти нового працівника.

— Я вам говорила, що треба перенести відкриття на тиждень пізніше. Сама ще не всі речі розставила, — вона показала рукою на запаковані коробки. — До того ж я працюю лише до обіду.

— Я прошу вас сьогодні і завтра залишитись на цілий день. Відкриття в обід. До того ви встигнете пошити замовлення і допомогти мені.

— Юрію Вікторовичу, — вона відклала стрічку, — після обіду я йду на іншу роботу.

Чоловік задумався та не знайшов аргументів аби продовжувати наполягати.

— Я не знав, що ви працюєте на двох роботах.

— Переселенці важко ростити дитину та доглядати за хворим батьком.

Нависла незручна хвилина мовчання. Світлана продовжила:

— Ви б знали аби за два з половиною роки, що я на вас працюю хоч раз поцікавились.

Юрій зам’явся і видавив з себе:

— Ну… добре. Піду. Ще купа справ.

Він почав копирсатись біля стійки, збираючи до купи комп’ютер.

— А де ви працюєте? — через пів години його цікавість взяла верх.

— На цвинтарі, — пролунав з майстерні спокійний голос.

Від почутого Юрій відклав проводи, заглянув у двері та здивовано перепитав:

— Могили копаєте?

— Ні. Доглядаю за ними. Фарбую огорожі, хрести, збираю листя, доглядаю за квітами.

— Хм, — мугикнув Юрій, — і за таке платять?

— Багато людей виїхало, а могили близьких залишились.

— Який цікавий бізнес.

Світлана Василівна суворо подивилась на чоловіка та мовила:

— Для когось бізнес, а для когось допомога іншим за символічні заробітки.

— Так… звичайно, — швидко додав Юрій і потім спитав. — А привидів ви не боїтесь?

Жінка спокійно посміхнулась та продовжуючи роботу мовила:

— За ці роки я жодного разу не бачила привида, хоча цвинтар виріс на кілька довгих рядів. Може ви здивуєтесь, але я навіть думала про них.

На цих словах вона перевела подих та відклала роботу.

— Знаєте існує думка, що привиди померлих людей повертаються на землю, бо в них залишились незавершені справи. Я впевнена, що все не так. Коли людина помирає її життя обривається, її історія завершується і всі її справи, якими б важливими вони не були теж закінчується. Як би сумно чи трагічно це не було. Ще жодного разу я не бачила, аби мрець піднявся. А от для рідних і близьких ці справи не завершуються. Вони часто приходяться до могил, бо не встигли попрощатись чи попросити вибачення. У кожного своє. Люди в скорботі самі створюю собі привида померлого аби з ним «завершити» свої справи. І ті потім їх переслідують. Оце вже страшно.

Юрій слухав з широкими очима.

— Не хотілося б бігати по цвинтарю від привида.

Жінка засміялась.

— Та якби ж тільки там.

— Тоді виходить, що привиди не реальні.

Світлана Василівна задумалась.

— Хм. Думаю, вони більш ніж реальні і їх влада над людиною, куди більша ніж може здатися.

Не знаючи, що відповісти Юрій повернувся до своєї роботи, а жінка до своєї.

По обіді вона вийшла із майстерні та винесла три коробки.

— Ці я завершила. Завтра до відкриття відшию останні і можу брати нові замовлення. Не забудьте їх сьогодні відправити, — суворим голосом зауважила Світлана Василівна, попрощалась та пішла.

Вже сам до себе чоловік мовив:

— Я все встигну, навіть, якщо доведеться працювати тут цілу ніч.