Глава 35

— Я піду трохи раніше. Джоне, прибереш мій піднос? — я підвелася й посунула тарілку в його бік. — Ти ж пам'ятаєш, що мені винен.

Крісті засміялася.

— Джоне, ти сьогодні її раб.

— О, дуже добре звучить, — підтримала я.

— Я вмираю, — глухо озвався Джон із-під окулярів. — Рабів так не експлуатують.

— Рабів так і експлуатують. Зустрінемось у кімнаті!

І я побігла в бік дверей — бо якраз помітила, що наш куратор щойно вийшов з їдальні.

Він стояв біля виходу.

І чекав.

Робив вигляд, що уважно дивиться в телефон, але я вже надто добре знала цей його вигляд, щоб повірити.

— Добрий ранок, — я подивилася на його обличчя, яке не відображало абсолютно нічого.

— Добрий, Кейт.

Він сховав телефон у кишеню.

— Пройдемося?

Зовсім несподівано.

Він кивнув у бік коридору, що вів на вихід.

— Так, давай, — відповіла я.

Хоча всередині ще досі неприємно шкребло від того, як Наварро нахилялася до нього за столом.

Але, напевно, все-таки доведеться пояснити йому ситуацію з Джоном.

Ми мовчки вийшли на вулицю.

Ранок був неймовірний. Свіже гірське повітря, яке ще пахло нічною росою, легкий вітерець, і сонце, яке щойно перевалило через хребет і тепер розливалося по деревах золотом.

Так гарно, що захотілося порушити цю тишу між нами.

— Алексе, — тихо сказала я, хвилюючись, щоб ніхто не почув.

Хоча навколо не було ні душі.

— Тобі, напевно, Даріан розповів про вчорашню ніч.

Він зупинився.

Подивився мені прямо в очі — своїми красивими карими очима.

І усміхнувся.

— Так. Розповів про твоє таємне побачення під зірками. З твоїм другом Джоном.

І в голосі не було ні ревнощів, ні образи. Тільки відчуття, що він відверто з мене насміхається.

Ах, ось як.

— Ну-ну, — протягнула я. — А я думала, що ви, пане кураторе, ревнуєте. Вирішила, що треба пояснити вам ситуацію. Але, як розумію, вам це не потрібно.

Я з викликом подивилася йому в очі й підійшла ближче.

Значно ближче, ніж мала б.

— Мда, — він і не думав відступати. — Кейт, ви така… як би це сказати…

Він тягнув паузу, і в кутиках його губ уже танцювала посмішка.

— Безсоромниця.

— Це комплімент?

— Це діагноз.

Він підійшов ще ближче й повільно взяв пасмо мого світлого волосся, яке вибилося з пучка, зробленого нашвидкуруч перед сніданком.

Заправив його мені за вухо.

Його пальці ледь торкнулися шкіри.

І між нами знову пройшов струм.

А те, що ми стояли просто посеред вулиці, де нас будь-якої миті міг хтось побачити, чомусь давало ще більше мурашок.

— Алексе, а якщо нас побачать? — пожартувала я. — Хвилюєшся?

Він не відповів одразу.

Просто дивився на мене — довго, уважно.

— Так, — нарешті сказав він. — Розумію, що це дитяча модель поведінки. Але нічого з собою зробити не можу.

Він видихнув. Чесно, важко.

— Кейт, ти мені подобаєшся. Сподобалася ще тоді, в барі. Але я розумію, що те, що я роблю, — це повний…

І замовк.

— Повний… — продовжила я.

І зробила крок назад.

Бо серце вилітало з грудей.

Він сказав, що я йому подобаюсь.

Але — повний що? Повний що, Алексе?

— Алексе!

Жіночий голос розрізав ранкову тишу, як ніж.

Я здригнулася.

— Потрібно вирішити кілька питань стосовно маршруту.

До нас підходила Наварро.

Це повний капець.

Серце пропустило удар.

Скільки вона вже тут стоїть? Що вона встигла почути? Що вона бачила?

Я гарячково намагалася зчитати хоч щось з її обличчя.

Але воно було абсолютно спокійне. Доброзичливе. Звичайне.

Занадто звичайне.

Руки трусилися так, ніби мене щойно спіймали на місці злочину.

— Добрий ранок, — привіталася я, намагаючись не видати тремор у голосі.

Боже, тримай себе в руках.

Вона спокійно перевела на мене погляд.

— Добрий ранок.

Пауза.

Коротка. Буквально на секунду довша, ніж потрібно.

І її очі ковзнули — від мого обличчя до пасма волосся, яке він щойно заправив мені за вухо.

Чи мені здалося?

— Можете йти збиратися, — лагідно сказала вона. — Нам потрібно обговорити сьогоднішню програму.

І цим одним реченням вона відправила мене на всі чотири сторони.

Я подивилася на Алекса.

Жодних емоцій. Спокійний, як скеля.

Наче хвилину тому не він стояв за півкроку від мене й не він торкався мого волосся.

— Так, звичайно. Тоді до зустрічі, кураторе.

Я попрощалася й пішла дуже швидким кроком у бік головної будівлі.

Дуже хотілося якнайшвидше зачинитися в кімнаті й утекти від усього світу.

Боже, надіюсь, вона нічого не бачила й не чула.

А якщо бачила?

Що тоді буде?

Пришвидшуючи крок, я забігла в кімнату й зачинила за собою двері.

Я стояла, притулившись спиною до дверей, і не могла зрушити з місця.

У кімнаті було тихо. Так тихо, що я чула власне серце.

Повний що, Алексе?

Повний ідіотизм? Повне безумство? Повна катастрофа, яка коштуватиме тобі роботи, а мені — університету?

Він не договорив. І в цьому недомовленому слові вмістилося все, чого я боялася найбільше.

Бо якою б не була його друга половина речення — вона точно не була про «і мені все одно».

Я повільно сповзла спиною по дверях і сіла просто на підлогу, обхопивши коліна.

«Ти мені подобаєшся».

Три слова.

Я чекала їх — і водночас панічно не хотіла почути. Бо поки він мовчав, усе це ще могло залишатися випадковістю. Помилкою. П'яною ніччю, яку можна списати на алкоголь і забути.

А тепер це вже не помилка. Тепер це вибір.

Так. Годі. Я змусила себе підвестися. 
Дихай, Кейт. Просто дихай. Підійшла до великого дзеркала біля стіни — того самого, у якому вчора ввечері ми з Крісті реготали, збираючись на вечірку.

Тепер звідти на мене дивилася зовсім інша дівчина.

Світле волосся кольору стиглої пшениці, розтріпане й нашвидкуруч зібране в пучок, з якого вибилося те саме пасмо. Те, якого він торкнувся. Бліда шкіра, легкі тіні під очима після трьох годин сну. Світлі очі, які зараз здавалися надто великими на змученому обличчі.