Глава 34

— ПІДЙО-О-ОМ!

Голос у коридорі пролунав так гучно, що я підскочила на ліжку, ще не розуміючи, ні де я, ні хто я, ні чому все тіло болить.

— СНІДАНОК ЧЕРЕЗ СОРОК ХВИЛИН! ХТО НЕ ВСТИГ — ТОЙ ГОЛОДНИЙ!

Крісті на сусідньому ліжку не поворухнулася. Тільки натягнула ковдру на голову й видала звук, який я досі чула хіба що від помираючих тварин.

— Кріс.

— Ні.

— Кріс, вставай.

— Мене не існує.

Я спробувала сісти — і одразу пошкодувала.

Коліно, на яке я вчора так вдало впала, пульсувало болем. Спина після Джона, якого я тягла на третій поверх, відгукнулася окремо. А голова… про голову краще взагалі не згадувати.

Я подивилася на телефон.

Три години сну.

Три. Години.

— Кріс, якщо ми не встанемо зараз, нам доведеться йти голодними.

Ковдра трохи поворухнулася.

— Наскільки голодними?

— Дуже.

Вона різко сіла.

Волосся стирчало на всі боки, вчорашня туш розмазалася під очима, а вираз обличчя був такий, ніби її щойно повернули з того світу проти її волі.

— Я виглядаю жахливо? — запитала вона.

— Ні.

— Кейт.

— Ти виглядаєш прекрасно.

— КЕЙТ.

— Добре. Ти виглядаєш так, ніби на тебе впав автобус. Але з любов'ю.

Ми спустилися рівно за вісімнадцять хвилин.

І те, що я побачила в їдальні, важко було описати словами.

Це виглядало не як сніданок студентів медичного університету.

Це виглядало як фільм про зомбі-апокаліпсис. Тільки з кавою.

Хтось спав просто за столом, підклавши під голову руки. Хтось стояв біля стійки з кавою, дивлячись в одну точку вже хвилини три й не рухаючись. Дівчина за сусіднім столом їла вівсянку із заплющеними очима — і, здається, робила це уві сні.

Повітря пахло кавою, яєчнею й колективним каяттям.

А посеред залу, за нашим столом, сидів Джон.

У сонцезахисних окулярах.

О сьомій ранку.

Я махнула йому рукою й попрямувала до шведського столу. Терміново треба поснідати. І випити кави. Багато кави.

Так, що б мені покласти?

Салат? Чи краще яєчню з сосисками — класика, база?

Я залипла хвилин на п'ять, стоячи з порожньою тарілкою над підносами.

— Кейт, ну що ти тут стоїш? — Крісті вже трималася за повний піднос, з якого підозріло пахло всім одразу. — Ти вибрала щось?

— Ех… — я важко видихнула. — Я жахливо голодна. І я поняття не маю, чого хочу.

Зрештою поклала собі круасан, яєчню й трохи овочів. І чорну каву. Просто чорну, без нічого.

Треба прокинутися. Бо сил не було взагалі.

Ми сіли за столик, де Джон умирав від жахливого похмілля — цілком очікувано після того, як я вчора доставляла його тіло на третій поверх.

Судячи з вигляду, воскресати він сьогодні не планував.

— Привіт, — з великим зусиллям вимовив він.

— Привіт, труп.

— Кейт, — він благально подивився на мене поверх окулярів. — Дякую тобі велике за вчора.

Пауза.

— Надіюсь, те, що було, ти залишиш у секреті?

— Ахаха, Джоне, не хвилюйся, — я не втрималася від посмішки. — Про вазон ніхто не дізнається.

Він завмер.

— І про дерево теж, — додала я.

— Кейт!

— Що?

— Тш-ш-ш!

— Який вазон? — Крісті аж перестала жувати свій бутерброд і подивилася на нас із таким блиском в очах, що мені стало страшно за Джона.

— А це вже наш маленький секрет із Джоном, — спокійно відповіла я. І одразу додала: — І запам'ятай, Джоне, ти мені винен. Бо таксі «Кейт Стар» коштує дуже дорого.

— Тарифи нелюдські, — простогнав він.

— Зате доставка до дверей.

— Ну Кейт, так нечесно! — не здавалася Крісті. — Нам же цікаво, що там у вас учора було!

— Так, розкажи, — підтримав Лео, який саме сідав поруч зі своєю тарілкою.

Я повільно відпила кави й подивилася на них обох.

— А я ж у вас не питаю, що ви вчора робили. І що то був за пиріг із чаєм.

Лео завмер із виделкою на півдорозі до рота, витягнувшись обличчям так, ніби йому щойно повідомили результати аналізів.

А Крісті подавилася.

— Кха! Кха! Ну Кейт, перестань!

— От бачите, — я мило усміхнулася. — Хай кожен залишиться при своєму секреті.

— Добрий ранок.

Голос пролунав просто за моєю спиною.

Я повернула голову й побачила Даріана з підносом у руках.

— Ну як, гарно погуляли? — запитав він, дивлячись прямо на Джона, який на той момент виглядав як людина, що вже бачила той світ і не хоче туди повертатися.

— Так, — я усміхнулася максимально невинно й махнула рукою в бік його підносу. — Смачного.

Він хмикнув, розвернувся й пішов у бік викладацького столу.

— Що це було? — прошипіла Крісті, щойно він відійшов. — У мене серце ледь не зупинилося. Я думала, він підійшов через ту кляту пляшку.

І тут моє серце теж пропустило удар.

Бо після всіх цих пригод — з Алексом, з Джоном, з нічною одіссеєю на третій поверх — я взагалі забула, що вчора проникла в чужий кабінет і брала участь у пограбуванні.

— О боже. Він же скоро дізнається про пляшку, — проговорила я з відчутною ноткою істерики в голосі.

— Ахаха! — Лео аж пожвавішав. — О та-а-ак. Буде цікаво подивитися на Даріана, який шукатиме свій скарб.

— Я думаю, він нас уб'є, коли дізнається.

— Та не дізнається він, не парся, — витиснув із себе Джон, не піднімаючи голови зі столу.

І тут я випадково глянула в бік того клятого столу.

Алекс дивився просто на мене.

І на Джона.

А поруч із ним сидів Даріан, сміявся, щось розповідав — і показував рукою в наш бік.

Ну що за день.

Я вже уявляю, що саме він йому розповідає. І це так тупо звучить навіть у моїй голові.

Я поцілувалася з ним. А через кілька годин пішла на побачення з Джоном.

Принаймні саме так це виглядає зі сторони.

Може, спробувати йому все пояснити?

Мій погляд знову сам собою потягнувся до викладацького столу.

І там…

Алекс уже наче забув про все на світі. Сидів розслаблено, тримаючи чашку кави, і мило розмовляв з іншими викладачами.