Глава 33

Я вже лежала в кімнаті, відпочивала й чекала на Кріс, яка вибігла кудись на кілька хвилин зі словами «я зараз буду».

Де ж вона?

Казала — туди й назад, а її вже хвилин сорок як немає. Сон узагалі не йшов.

Може, щось сталося?

— Блін… Може, піти глянути, що там? — сказала я сама собі, намагаючись налаштуватися на те, що доведеться підводитися з теплої, нагрітої постелі.

Ех, як же не хочеться знову переодягатися й вилазити зі своєї улюбленої піжамки. Особливо після душу, коли все тіло нарешті розслабилося.

Я взяла телефон із приліжкової тумбочки.

Блін. Утретє вже набираю — а вона не бере й не бере.

Приклала телефон до вуха.

Гудки. Довгі, порожні гудки.

Нічого не змінилося.

— Добре. Тільки гляну — і назад.

Я взулася в звичайні гумові шльопанці. Треба ще щось накинути.

Блін, як погано, що я полінувалася розібрати валізу. Де мій махровий халат? Не бачу.

О, вітровка. Вона довга, навіть не буде видно, що я в піжамі. Ідеально.

— Ну, Кріс, з тебе могорич, зараза, — незадоволено бубоніла я собі під ніс, застібаючись. — Я вже так добре лежала. Невже так важко взяти телефон і сказати: «Все добре, Стар, спи»?

Вийшовши з будівлі, я одразу зіщулилася від прохолоди.

Надворі стояла тиха темна ніч. Точніше, вже скоро мав бути світанок — небо на сході ледь помітно сіріло.

Ні вогнів, ні звуків, ні жодної лампочки. Тільки тиша й запах згаслих вогнищ.

На місці проведення вечірки вже нікого не було. Перекинуті стільці, стаканчики на землі, обвислі гірлянди — все, що лишилося від божевільної ночі.

Блін. Тільки дарма спустилася. Всі розійшлися.

— Кріс, — тихенько гукнула я.

Тиша.

Нікого.

— Блін, тільки дарма йшла…

Я вже розвернулася, щоб іти назад, як раптом зашпорталася об щось і з розмаху впала.

— Бля! Ай, сука, як болить коліно!

Темно як у дупі. Я почала злитися ще більше — вже й на себе, і на весь цей похід разом узятий.

— М-м-м… — простогнав чоловічий голос просто піді мною.

— Бляяя!

Я аж підскочила від переляку.

Це що ще таке?

Підповзла ближче, вдивляючись у темряву.

І офігіла.

Джон.

Лежить і спить. Просто тут, на землі.

— Джон, вставай! Тут не можна спати, — я почала штовхати його за плече, намагаючись розбудити цього пʼянчугу, який заснув просто надворі.

Відчуваю відповідальність як справжній друг. Треба якось доставити його до кімнати.

— Вставай, — не здавалася я. — Блін, а де Лео з Крісті поділися? І як пацани тебе тут залишили?

— Тш-ш-ш… голова болить, — пробурмотів він, відмахуючись від мене, як від комара.

— Джон, ну як ти так напився? — не зупинялася я. — Пили всі, а ти — в дрова!

Я вхопила його за руку й потягнула на себе.

— Давай, вставай.

— Кейт, мені не дуже добре, — простогнав Джон. — Дай я тут ще трохи полежу, в мене голова крутиться.

— Джон, якщо ти зараз не встанеш, я обіцяю — залишу тебе тут. Давай, я тобі допоможу. На рахунок три я тягну тебе на себе, і ти встаєш.

— Добре, — відповів він. — Але якщо я на тебе виблюю — це твої проблеми, Стар.

— Дуже мило, дякую.

Я міцніше вхопилася за його руку.

— Один… два… три!

Я потягнула — і, на диво, змогла його підняти.

Але він одразу всім тілом повис на мені.

Боже, який же він важкий.

— Джон, ми не дійдемо.

— Дійдемо…

— Давай ти хоч трішки сам триматимешся на ногах! А-а-а, бо ти дуже важкий!

І, бляха, як же болить коліно, на яке я впала.

Ми крок за кроком побрели в бік центральної будівлі. Джон жив з Лео в кімнаті десь на третьому поверсі.

На третьому.

— Боже, дай мені сил, — простогнала я.

Ми доповзли до входу в центральний корпус приблизно за вічність.

Принаймні мені так здалося.

І саме тоді, коли до дверей залишалося метрів п’ять, Джон раптом завмер.

— Стар.

— Що?

— Стар.

— ЩО, Джон?

Він різко відштовхнувся від мене й кинувся до найближчого дерева.

О ні.

О ні-ні-ні.

Наступні секунд двадцять я стояла, відвернувшись, притиснувши долоню до чола й дуже старанно вивчаючи візерунок на власних шльопанцях.

Звуки були… промовисті.

— Джон, — простогнала я.

— Все нормально, — хрипко відгукнувся він звідкись із-за стовбура.

— Це найменш нормальна річ, яку я чула сьогодні.

— Мені вже краще.

— Це дерево з тобою не погодиться.

Він нарешті випрямився, витер рот рукавом і подивився на мене з таким виглядом, ніби щойно здолав дракона.

— Я його попередив.

— Ти його не попередив.

— Я сказав «Стар». Двічі.

— Це попередження для мене, а не для дерева!

Джон замислився.

А потім обернувся, поплескав стовбур по корі й цілком серйозно сказав:

— Вибач, друже.

Я закрила обличчя руками.

— Все. Я тебе тут залишаю.

— Стар, не будь такою.

— Я серйозно.

— Ти найкраща людина в моєму житті.

— Ти це дереву щойно казав.

— Я багатогранний.

Господи.

Я підійшла, знову підставила йому плече й потягнула до дверей.

— Ходімо, багатогранний. Третій поверх нас чекає.

Наступний наш ворог — ці довгі сходи.

Я ніколи в житті так не мріяла про ліфт, як цієї ночі. Та ще й з Джоном на викладацькому поверсі. Ще чого не вистачало — перебудити всіх викладачів.

— Як же мені погано… Ні, не погано. Хріново, — стогнав Джон.

— Тш-ш-ш! — прошипіла я. — Давай тихіше, ми не на тому поверсі, де ти можеш так голосно говорити.

Боже, надіюсь, я не попадуся Алексу.

Бо як йому цю ситуацію пояснити, я навіть уявити не можу.

Від однієї цієї думки по всьому тілу побігли мурашки. І вони точно були від жаху.

— Стар, я не можу більше. Залиш мене тут, — продовжував стогнати Джон.

— Давай швидше. І тихо. Тут і так підлога скрипить, а ще й ти. Ми тільки на першому поверсі! Ану зберися, — цикнула я.

— Бля… Ну ти й відьма. Я думав, ти друг, а ти безсердечна, — не переставав він бубоніти.