Глава 32

На ватних ногах я вийшла з будівлі.

Крісті вже стояла на вулиці — взута, з моїми босоніжками в руках.

Щоки палали вогнем. Приємна нічна прохолода поволі повертала мене до тями, охолоджуючи шкіру, але серце все ще калатало так, ніби я не з кабінету вийшла, а пробігла кілометр.

— Кейт, все добре? — Крісті одразу помітила мій стан, і в її голосі з’явилося хвилювання.

— Ні. Я так перехвилювалася, — швидко випалила я, беручи в неї босоніжки. — Нам треба випити. Пішли швидше, поки нас ніхто не побачив, — ще й повернемося першими.

Я взулася на ходу, ледь не втративши рівновагу, і почала підганяти її вперед.

Ми крадькома пробиралися найтемнішими місцями, обходячи ліхтарі, у бік вечірки. Трава під ногами була холодною й вологою від нічної роси.

— Я в такому шоці, що наш куратор нам допоміг, — порушила тишу Кріс.

Моє серце пропустило удар.

— О, я теж, — швидко відповіла я, намагаючись звучати максимально буденно. — Я думала, він козел.

Головне — не бути спійманою на гарячому.

Бо в голові вже в тисячний раз прокручувався той момент. Його рука в моєму волоссі. Стіна за спиною. Його дихання.

Кейт, припини.

Чим ближче ми підходили, тим гучніше лунав голос ведучого.

— Хто хоче ще доєднатися до виконання цього завдання? Всього одинадцять людей! Я вам обіцяю, воно буде дуже веселим! — підбивав він студентів.

Музика, сміх, тріск вогнищ — усе це накотилося на нас теплою хвилею після тиші темних коридорів.

Я міцніше стиснула пляшку й сховала її за спину, щоб раптом ніхто з викладачів не побачив нас навіть випадково.

Так. Усе.

Викидаю Алекса з голови. Треба просто повеселитися.

Ми підійшли до ведучого, який саме рахував студентів із піднятими руками.

— Команда месників прибула! — відзвітувала я, ледве стримуючи сміх, усе ще тримаючи пляшку за спиною.

Ведучий здивовано обернувся й окинув нас поглядом.

Я вже уявляла, що саме він бачить: дві розпатлані дівчини, з подряпинами, з травою на подолі й таким виразом облич, ніби ми щойно втекли з місця злочину.

Що, власне, було майже правдою.

— Чудово! Щось ви швидко, — він підняв брову. — І як, виконали?

— Так!

Я підняла пляшку над головою.

— УРА-А-А-А! — вибухнули студенти.

— Ого! Команда месників, ви молодці! Давайте поаплодуємо! — вигукнув ведучий у мікрофон. — Поділитесь історією, як ви впоралися з цим нелегким завданням?

І тут моє серце знову пропустило удар.

Боже.

Обличчя Крісті вмить поблідло — я побачила це навіть у мерехтливому світлі гірлянд.

— Ми бажаємо залишити це в секреті, — інтригуюче сказала я, піднявши підборіддя.

Ведучий засміявся.

— Ну, маєте право! Вітаю вас із посвятою, дівчата, ви справді молодці. Чесно, не очікував — ви прийшли перші!

Він перехопив пляшку й підняв її над головою, демонструючи натовпу.

— Цей рідкісний алкоголь ми поставимо на наш імпровізований бар! Але дві перші стопки — ваші, — радісно повідомив він. — Бо саме ви добули цей скарб!

— Ура-а-а! — вигукнула Кріс.

Ведучий зірвав кришку й налив нам просто на сцені два шоти. Бурштинова рідина блиснула у світлі гірлянд.

— Ну що, дівчата? До дна!

— До дна!

Ми цокнулися стопками.

Віскі обпекло горло — різко, гаряче, зовсім не так м’яко, як пунш. Я скривилася, і Крісті поруч зробила те саме, а натовп зареготав.

Наші одногрупники одразу підбігли вітати нас.

— Ура-а-а!

— Молодці!

Нас плескали по спинах, хтось намагався обійняти обох одночасно.

— Дівчата, ви вогонь! — підбіг п’яний Джон і без жодного попередження підняв мене на руки. — Ура-а-а!

— А-а-а! Боже, Джон, ти мене налякав, опусти мене! — перелякано заверещала я, хапаючись за його плечі.

— Ахахаха! Та не кіпішуй, Стар!

Він обережно поставив мене на ноги, все ще сміючись.

— Ну ви й бандитки!

— Бандитки — це м’яко сказано, — пробурмотіла Крісті, поправляючи сукню. — Ти б бачив, як ми лізли на те дерево.

— На дерево?! — Джон одразу схопився за голову. — Ви лізли на ДЕРЕВО?

— Босоніж, — гордо додала я.

— Стар!

— Що? Завдання є завдання.

— Я тебе більше нікуди саму не відпускаю.

— Ти й не відпускав. Ти просто спав на посту.

— Я не спав! Я святкував свою перемогу!

— Ти програв, Джон.

— Я звільнився від посвяти! Це перемога!

Ми всі розсміялися, і напруга нарешті почала відпускати.

Десь через півгодини повернулася команда «рятівників» — розчервонілі, вкриті пилюкою, з тріумфально піднятим над головою телефоном. Виявилося, вони перерили половину складу, поки знайшли ту саму коробку.

— Ми були перші, — не втрималася я, коли вони проходили повз.

— Це нечесно! У вас був один кабінет, а в нас цілий склад!

— Скарги приймаються в письмовій формі.

Ніч розгорталася далі. Аукціон бажань тривав, завдання ставали дедалі божевільнішими, музика — гучнішою, а пунш чомусь ніяк не закінчувався.

Хтось співав. Хтось танцював на столі. Хтось уже спав, підклавши під голову чужий рюкзак.

І в якийсь момент я зловила себе на тому, що мені справді добре.

Я сиділа на дерев’яній лаві біля вогнища, поруч сміялася Крісті, Лео сперечався з Джоном про щось абсолютно безглузде, іскри злітали в чорне небо й гасли десь між зірками.

Ось воно.

Те, заради чого варто було тягнути рюкзак дві години в гору.

Я підтягнула коліна до себе й підставила обличчя теплу вогню.

І тільки тоді, коли всі навколо на секунду затихли, дозволила собі про це подумати.

Про те, що сталося в кабінеті.

Про його руку в моєму волоссі.

Про те, як він відірвався й сказав, що мені треба йти — хоча в його очах було написано зовсім інше.

Я торкнулася пальцями своїх губ.

Вони ще пам’ятали.

— Кейт?

Я здригнулася.

Крісті дивилася на мене з якоюсь дивною уважністю.

— Що?

— Ти вже хвилин п’ять дивишся в одну точку й усміхаєшся.