Глава 31

Я примружилася від різкого світла, все ще лежачи на підлозі з Крісті зверху.

Найгірше в цій ситуації було навіть не те, що нас спіймали.

А те, що я впізнала цей голос ще до того, як розплющила очі.

Ні. Тільки не він.

— Я повторю питання, — спокійно сказав Райнер. — Що ви тут робите?

Я повільно підняла голову.

Він стояв біля дверей, тримаючи руку на вимикачі. У темній футболці, з розтріпаним волоссям — схоже, ми його розбудили. І дивився на нас із таким виразом, ніби застав двох дітей, які об’їлися цукерок і тепер намагаються це приховати.

Крісті нарешті скотилася з мене й сіла на підлозі.

— Кураторе… — почала вона.

— Слухаю.

Пауза.

— У Кейт болить живіт, ми думаємо, може, це апендицит, — випалила Крісті. — Ми шукали медпункт.

Я заплющила очі.

Все. Це повний кабздець. Реально повний.

Райнер кілька секунд мовчав.

Потім повільно перевів погляд на відчинене вікно. Потім — на наші босі ноги. Потім знову на нас.

І я побачила, як його зіниці розширилися від нашого вигляду.

— Медпункт, — повторив він.

— Так, — продовжувала Крісті тремтячим голосом.

По її обличчю було зрозуміло: вона теж усвідомила, що нам кінець.

Я вирішила йти на випередження.

— Вибачте нас. Ми не хотіли вас розбудити. Ми чесно-чесно не хотіли потрапити саме до вас.

Краще сказати правду. Може, він нас помилує.

Але поки я вибачалася, очі мимоволі ковзнули по кімнаті.

Сірі шпалери з ледь помітним тисненням. Важкі темні штори, наполовину розсунуті. Біля стіни — дерев’яний стелаж, на якому акуратно складені якісь папери й пара книг. На тумбочці біля ліжка — телефон екраном донизу, годинник і склянка води.

І велике двоспальне ліжко.

Розстелене.

Ковдра відкинута вбік, подушка ще зберігала вм’ятину.

Ми точно його розбудили.

Я продовжувала вибачатися, а він просто стояв і дивився на нас, досі в шоці.

Крісті доєдналася до вибачень.

А він і далі мовчав.

— Навіщо ви залізли до моєї кімнати? — нарешті запитав він таким тоном, наче ми були на допиті.

— Чесно, ми не спеціально. Але причину сказати не можемо. Ми не до вас мали залізти, — продовжувала виправдовуватись я.

Райнер підійшов і сів у крісло — велике, темне, оббите потертою шкірою, що стояло біля вікна.

Закинув ногу на ногу.

І, дивлячись мені прямо в очі, здивовано підняв брову.

— А до кого?

— Ми не можемо сказати.

— Дівчата, я нікуди не поспішаю, — спокійно сказав Райнер, влаштовуючись у кріслі зручніше. — Ми можемо з вами тут посидіти, і ви добре подумаєте. А завтра я здам вас Даріану. Він казав, що вже придумав покарання. Якраз буде час усе гарненько обміркувати.

Ех.

Я важко видихнула й повернулася до Крісті.

— Кріс. Давай зізнаємося.

Вона подивилася на мене великими переляканими очима.

— Ми… — почала я.

— Не кажи, він нас уб’є! — перебила вона пошепки.

Обличчя нашого куратора потемніло. Його аж перекосило, і було видно, що він тримається з останніх сил, щоб реально нас тут не прибити.

— Ми виконували умови посвяти, — випалила я як на духу. — У нас місія. Ми — месники.

— «Месники», — повторив він, пильно вдивляючись у моє обличчя, наче намагався зрозуміти, кажу я правду чи знову щось вигадую.

— Так. Месники.

— І що це означає?

— Це план помсти Даріану. Від нашого студентського братства. За всі роки його покарань і конфіскацій.

І тут наш куратор засміявся.

Причому засміявся так щиро й голосно, що ми з Крісті обидві впали в повний ступор.

— Так-так. І що ж мені з вами робити? — ліниво протягнув він, намагаючись повернути собі звичний вигляд.

Ніби щойно не сміявся, як хлопчисько.

Особливо коли він такий розтріпаний — взагалі не схожий на викладача. І хоч він старанно тримав серйозне обличчя, кутики губ його видавали.

Так. Треба йти ва-банк.

— Могли б ви нас відпустити? — обережно почала я, вирішивши перевірити межі дозволеного. — У нас усього година на виконання завдання.

Райнер підняв на мене очі.

— Ми як мишки. Вийдемо через вікно, щоб ніхто нас не бачив. Будь ласка.

Очі Крісті розширилися від шоку. Вона точно не очікувала, що я на таке піду — по її обличчю було видно, що вона вже подумки готувалася отримувати покарання.

— А куди вам потрібно? — раптом запитав він.

Боже.

Він не сказав «ні».

Є шанс.

Усередині одразу спалахнула надія. Надія — дуже страшне відчуття. Головне, щоб усе вийшло.

— Нам потрібен кабінет, — розчаровано зізналася я. — Ми випадково вирішили, що він тут.

— А що ви маєте там зробити? — з неприхованою цікавістю протягнув він.

— Поцупити пляшку віскі, — випалила Крісті як на духу.

Обличчя нашого куратора знову змінилося.

І він знову засміявся — голосно, дзвінко, закинувши голову назад.

— Тс-с-с! — знахабніла я, перебиваючи його. — Якщо ви збираєтеся нас відпускати, то, будь ласка, не шуміть!

Райнер так на мене подивився.

Він досі сміявся, але вже тихіше.

Боже. Він реально мене послухав.

— Я не казав, що відпущу вас, — тихо промовив він.

І знову в кабінеті запала тиша.

Ми з Крісті розгублено переглянулися, не знаючи, що робити далі.

— Але ви можете мене переконати, — усміхаючись додав він.

І ось тут мій шок остаточно опинився в шоці.

Так, надія була. Але коли я почула ці слова саме від нього…

— Нам дуже потрібно, — швидко заговорила Кріс. — Та й бажано прийти раніше за першу команду.

І тут наш куратор змінився в обличчі.

— Першу команду? — він здивовано підняв брову. — Вони теж крадуть віскі?

— Ні. Телефон, — тихо сказала я, дивлячись у підлогу.

Розуміючи, що ми вже розповіли йому геть усе, і тепер наша доля в руках цього…

Ех.

— Телефон Даріана? — перепитав він. — Ого. Ну й завдання цього року.

— Ні-ні, зі складу. Телефон одного зі старост. Ту команду назвали «рятівниками».